Понеділок, 26 жовтня 2020p.
Оксфорд Медікал проктолог

Фестиваль під прапором людяності

Автор: Олександр Середа (23.09.2020p.) 973 0

Тверезий аналіз нинішнього незаздрісного стану в якому опинились українці, недвозначно вказує на його коріння. Ігнорація владними чинниками зокрема, та значною (проте, на щастя, не всією) часткою суспільства чесноти людяності (насправді Божої Заповіді любити ближнього) є причиною більшості бід і негараздів. Буття щодня подає приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – величі, а брехня виряджається в шати правди. Запроваджений в березні Кабінетом Міністрів карантин був типовим прикладом імітації бюрократичним апаратом «захисту населення». Показовий, насправді нічим не виправданий формалізм спричинив астрономічну кількість негативу. Соціологи відразу зафіксували відчутне збільшення купівлі загнаним у вимушену відпустку «пересічним українцем» алкоголю (наслідок – збільшення пияцтва), вдарили на сполох медики, оскільки вимушені замкнутість та відсутність спілкування спричиняли психічні зриви, а органи МВС відзвітували про рекордну кількість внутрішньосімейних конфліктів. Цей ненормальний стан речей міг постати лише в донині не очищеному від намулу сав’єцького тоталітаризму суспільстві. Практика підміни краси (а вона завжди є ексклюзивною) створених конвеєрним способом вигідності і придатності породжує духовну пустку, негатив в душах і депресію.

З Божої ласки, життя подає і кращі приклади. Цьогорічний фестиваль «Мельпомена Таврії», котрий традиційно відбувався в Херсоні 10-13 вересня, без перебільшення став іспитом сумління для причетних і задіяних. Подію, рівно як й пануючу на ній атмосферу, доречно порівняти з ковтком холодної води у спекотну днину. Відсутність змоги запросити, зустріти і задіяти колег-акторів з інших країн, лише скоротила час проведення мистецького проєкту, але жодним чином не нівелювала його ваги й часової доречності. Зрештою, попри суворий контроль пунктів міждержавного перетину, факт присутності на фестивалі директора театру «Малтеле» Кубілая Ерделікара (Туреччина), режисера Кахи Гогідзе (Грузія) та режисера і драматурга Андрія Курейчика (Білорусь) надали події міжнародної ваги. Посилаючись на карантинні заходи, влада самоусунулась від підтримки вагомого культурного проекту. Тягар здійснення заходу ліг на плечі місцевої влади (Херсонської міської й Херсонської обласної держадміністрацій) та кількох небайдужих до української культури меценатів.

Сценічні постанови вистав та спектаклів писалися вже в часи карантину і були адаптованими до показу просто неба. Показ Донецьким академічним обласним драматичним театром за оповіданням Антіна Чехова «Вірочка» (м. Маріуполь) був четвертим за рахунком, себто ще «не обкатаним» перед глядачами. Аналогічно «свіжими» були й постановка київського «Малого театру» за автобіографічними нарисами Харукі Муракамі «120 ударів на хвилину» (прем’єра відбулась у серпні, режисер – двадцятилітній актор Станіслав Весельський) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша шекспірівський «Сон літньої ночі» (червень). Місцинами, де здійснювались покази, було обрано відкриті ділянки: вулична сцена театру ляльок, театральний двір драматичного театру, набережна міста, сквери та ін.

Номінантом фестивалю в частинах «Кращий акторський ансамбль» та «Краще сценічне оформлення» став київський «Дикий Театр» з п’єсою Наталі Ворожбит «Кайдаші 2:0». Дахом для глядачів були сосни Олешківського лісу, оскільки показ відбувався в «Лісовому театрі» бази «Чумацька криниця». Емоційні діалоги дійових осіб (сама назва вже дає зрозуміти, що за основу (хоча і з посередництвом серіалу «Спіймати Кайдаша) взято класичний твір української художньої літератури ХІХ ст.) час-від-часу різали слух невживаною в храмах термінологією, проте від болючої правди годі втекти. Щиро журюсь, але ця справді ненормальна форма спілкування почала унормовуватися в багатьох родинах ще за часів нашої бездержавності. Адаптовані до сьогодення події реально зображують сірий та одноманітний побут, котрий позбавляє змоги практикувати здорові стосунки у родині й вбиває душі мільйонів українців. Запобігання перед наділеними владою й грошима старшим сином Карпом, скигління за колгоспом, в якому можна було безкарно красти, батьком Омельком, незаздрісна доля нікому не потрібного байстрюка Івана, зрештою відсутність вибору, і як наслідок безвихідь, спричиняють далеку від традиційної для нашого народу поведінку. Попри ознаки морального розкладу й духовної деградації, причиною котрим є нинішня дійсність, навіть у теперішньому, безрадісному побуті постсав’єтського українського села, в дійових особах залишився і проявляється генетичний потяг до обнадійливих змін у бік кращого, світлого і людського.

Спільний проект Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша та Київського національного академічного театру ім. Івана Франка моновистава за оповіданням Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» не одного глядача змусила щиро просльозитися. Показ відбувався в напівзруйнованому часом і байдужістю влади міському Палаці Культури. Його стіни пам’ятають виставки футуристів (серед яких були й Володимир та Давид Бурлюки), концерти американського піаніста польського походження Йосифа Гофмана, корифеїв українського театру Панаса Саксаганського і Марії Заньковецької, голос Оксани Петрусенко. Відсутність вікон, омиті дощами стіни й бита цегла під ногами були докором для посадовців котрі неспроможні захистити від дочасної руйнації саму будівлю, і вдало асоціювались зі станом культури в Україні. «Відсутність коштів» для духовності породжує в людині внутрішню пустку. Перегук сцени з глядацькою залою (запитання дійової особи до глядачів та їхні відповіді) були чудовим підсилюючим ефектом. Монолог удови Юстини, котра самостійно спорядила себе до останнього шляху. Приклад замилування похованням і тризною, як гідним переходом до потойбіччя. Національні традиції нашого народу навіть в цій справі є вишукано-естетичними. Спогади та роздуми над подіями земної мандрівки й мрії про процес проводів тіла після розлуки з душею супроводжувались показом речей, котрі є обов’язковими на шляху до визначеного Творцем місця вічного спочинку. Заздалегідь заготована домовина, вишита національними візерунками сорочка, «придбана на дві пенсії» оздоблена китицями хустина, інше вбрання, власноруч зліплена свічка з ароматного воску, висушені, але так само чарівно пахучі навіть взимку квіти та гілки з ягодами калини, переймання аби вони були покладеними біля тіла у чітко визначеному місці. Оповідь уяви процесу спорядження та доправи до цвинтаря збагачена роздумами над мораллю і глуздом людського життя. Не вдаючись до осуду життєвого трибу вже померлих односельчан (керуючись ще однією Божою Заповіддю «не суди»), бабуся Юстина словами «яке в людини життя, така буде і смерть» вказує на наслідки їхніх гріхів та помилок. З тіла колишнього мисливця, котрий кохався в полюванні, крапала сукровиця, а нібито випадково перевернута труна іншого, була карою чоловікові котрий за життя жартував про байдужість до власного тіла після відходу душі. Нащадкам, які, можливо, навіть не підозрюють про наявність й регулярне оновлення необхідних (ні, я не обмовився, саме НЕОБХІДНИХ) для поховання речей, дається біблійна порада стримати власні вуста від лихослів’я й пустопорожньої балаканини. Намір сколихнути повітря злим або нечемним висловом нехай спиниться набраною до рота водою. Винагородою слухняним буде убезпечення від невідворотної кари.

У монолозі побожної бабусі, котра вже приготувалась до відходу по вічну винагороду, проте жодним чином не нудить світом, чітко прослідковується доля всього українського народу. Згадки про голод, силову колективізацію, грабунки нелюдською комуністичною системою, вибачення перед дітьми, які народились мертвими внаслідок вимушеної непосильної праці. Але навіть ця, трагічна частка минулого українців, котру героїня доносить до загалу через призму особистого життя, подається не сльозами і наріканнями.  Моновистава стала поштовхом до роздумів, тож режисер (заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк), акторка (народна артистка України Лариса Кадирова) й дирекція фестивалю (народний артист України Олександр Книга та Директор ТОВ «Фестивальний центр» Олександр Могилевський) тішаться здійсненим та застерігають сучасників і нащадків від болю, котрий випав на долю наших предків.

Людяність. Її неможливо підмінити уподібненими до пустопорожнього дзвону гучними фразами про «необхідність покращити соціальні умови населення». Це реальна, підкріплена діями любов до ближнього.

                                                                                                   Олесь Вахній

Опубліковано в розділі:
0 голоси (ів)
Проставте свій рейтинг цього запису блогу

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Загрузка...

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення