Середа, 16 серпня 2017p.

Ротару Софія Михайлівна

Кавалер п'яти орденів, лауреат великої кількості найпрестижніших премій, "Людина року", "Людина ХХ сторіччя". Народна артистка СРСР, Молдови, України.

До Буковинки Софії Ротару пісня прийшла у селі Маршинці Новоселицького району, де вона народилася 7 серпня 1947 року у родині хліборобів Михайла Федоровича та Олександри Іванівни Ротар. З шести їхніх дітей четверо — професійні співаки. Серед них Софія ще з дитинства виділялася красою і силою свого голосу. Вони формували свої уподобання і смаки на молдавських і українських народних піснях. Великим авторитетом і головним законодавцем у царстві пісні є батько, Михайло Федорович. Він сам мріяв стати співаком, але через війну не зміг, тому свою мрію переніс на доньку.

Цілий день батьки були в полі, а діти надані самі собі. Старші допомагали молодшим робити уроки. Потім усі разом йшли на город - збирали врожай, доїли корів, готовили вечерю й чекали до вечора батьків. У неділю Соня з мамою їздили на базар торгувати - на щось треба було жити. Софія Михайлівна ніколи не торгується на ринку й забороняє це робити своїм друзям і близьким. "Це пекельна праця, - завжди вона говорить своєму чоловікові, - не смій".

Уже в четвертому класі дівчинка стає солісткою шкільного хору, виконує молдавські та українські народні пісні в супроводі оркестру народних інструментів. На всіх оглядах художньої самодіяльності та олімпіадах одержує найвищі оцінки. Дев’ятикласницею на обласному огляді художньої самодіяльності здобуває диплом першого ступеня, на Республіканському фестивалі народної пісні в Києві завойовує перше місце. В 1966 році був відзнятий на кіноплівку музичний сюжет за її участю «Соловейко з Буковини».

Соня була в нас першопрохідцем, - згадує молодша сестра Софії, Ауріка. - У нашім селі існувала традиція: дівчина підросла до шістнадцяти- сімнадцяти років, треба виходити заміж. Соня не хотіла виходити заміж. Вона мріяла вчитися співати, домагатися свого. На шістнадцятиріччя дівчини у селі влаштовували танці. Дівчину виводили на танець. Це був спеціальний танець. Якщо тебе запрошують, то, ти стаєш дорослою дівчиною. Вже можеш виходити заміж. Наша мама плакала день і ніч, благала: "Соня, іди". А Соня: "Ні, не піду". Але мама її все-таки вмовила. І Соня пішла. Того ж вечора прийшли двоє хлопців і стукають. У нас прийнято стукати в поріг для того, щоб дівчина вийшла на побачення. Соня говорить: "Мама, ти просила? Ти й вийди". Так і не вийшла. Вийшов тато й сказав: "Вибачите, хлопці, вона поки не збирається заміж. Вона ще повинна вчитися..."

Ще до консервоторії, під час навчання у музичному училищі, Соня Ротару перемогла на республіканському огляді художньої самодіяльності, і її фотографію помістили на обкладинці журналу "Україна", що у ті роки поширювався по всьому СРСР. Анатолій Евдокименко служив тоді в армії на Уралі в Нижньому Тагілі...
Він знайшов цей журнал, - розповідає Софія Ротару, - і, видно, відразу на мене око поклав. Хлопчикам, своїм друзям, говорив: "Подивіться, які в нас дівчатка на Буковині". З тих пір тільки про мене й думав. Приїхав, довго шукав училище, знайшов моїх подруг. Я його побачила й кажу: "З міськими хлопцями я зв'язуватися не буду. Вийду заміж за свого, сільського. Може, не сільського, але за молдаванина". Всі мої подруги по черзі до нього ходили на побачення, тому що він мені призначав. Я просила: "Ляля, сходь, скажи, що я не можу". Другий раз умовляла ще кого-небудь. Часто стояв під вікном... Він учився в університеті й грав в оркестрі, на танцях. Ми виключали світло й чекали: зараз Толік повинен прийти. Він підходив до гуртожитку й стояв годинами під акацією. Все дивився на третій поверх, а ми сміялися. І мені говорили: "Що ти знущаєшся із хлопця!"

Коли я побачив її перший раз по телебаченню, - згадує Анатолій, - батько сказав: "Мені б таку невістку". Я йому пообіцяв: "Буде!"

- Одного чудового дня  ми зустрілися на центральній площі, там біржа була - устрічалися музиканти, обговорювали музичні новини, домовлялися, кому де грати. Він привітався зі мною. Зупинився. Я йшла з подругою. На нього подивилася й не знаю, що трапилося. Побачила його очі, і тремтіння побігло по тілу. І я все зрозуміла... Я закохалася. Він мені знову призначив побачення й був упевнений, що я знову не прийду. А я думаю, скоріше б завтрашній день. І все, пропала... Ревнувала його жахливо.
Боялася втратити. Навіть хитрість маленьку придумала. Я дуже хотіла від нього итини. І була впевнена, що буде син, щоб він був схожий на нього. От і сказала йому, що лікар визначив у мене вагітність. Потім у мене всі запитували: "Чому вже десять місяців пройшло, а ти ніяк не народиш?" А я як би перевірила, закинула вудку. Він теж мріяв дитину, але небагато пізніше. Ми жили разом з
батьками, у двокімнатній квартирі, він ще не закінчив університет. Грошей не вистачало. Просити їх у батьків в нашій родині не прийнято. Ми ж дорослі люди. Я викладала в училищі сольфеджіо й теорію музики...

Через одинадцать місяців у Софії Ротару й Анатолія Евдокименко народився син. Друзі й родичі здивовано знизували плечима - майже рік вагітності. Русланчик народився здоровим і був абсолютною копією батька. З роддому Софію зустрічали друзі-музиканти. Усі з інструментами. Заграли, так так, що тролейбуси зупинялися, люди йшли за веселою, гучною юрбою, що оточила щасливих батьків. Толік танцював з дитиною на руках.

Звичайно ж, вона продовжувала впівати, виконувала народні пісні, що і дотепер займають головні місця в її репертуарі. У 1968 році С. Ротару стала лауреатом IX всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Софії (Болгарія), одержавши золоту медаль за виконання української народної пісні "На камені стою" і молдавської  "Люблю весну", а також "Степом, степом" А. Пашкевича і "Валентини"Г. Георгіце (присвячена жінці-космонавту Валентині Терешковій).
За порадою Едіти П’єхи сценічне ім’я Софії стало вимовлятися на молдавський манер — Ротару. Вона вступає на заочний факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Г. Музическу, починає викладати музику в одній з чернівецьких шкіл, продовжує виступати на концертах. Але Ротару не ставиться серйозно до своєї музичної кар’єри. Вона не може збагнути, що музика — справжнє її покликання. І тут на допомогу Софії прийшов Володимир Івасюк. Він надав їй впевненості у собі, почав багато для неї писати, навернув до естради. Саме під впливом Володимира вона відважилася на цей крок — у 1971 році стала професійною співачкою і перейшла до філармонії, де її чоловік незабаром створив для неї ВІА «Червона рута». Тоді ж прийшов і справжній великий успіх — співачка знялася в музичному фільмі Романа Олексіва «Червона рута», в якому заспівала з уже знаменитою «Смерічкою».

У 1971 році Ротару знялася в головній ролі в музичному телефільмі "Червона рута", названому так за піснею, що звучала у картині, талановитого композитора В. Івасюка, з яким у Софії склалася плідна творча співпраця. Однойменно був названий і вокально-інструментальний ансамбль, сформований Ротару й Євдокименко при Чернівецькій філармонії (Анатолій, який закінчив пізніше режисерський факультет Київського інституту культури, став потім режисером-постановником усіх концертних програм Софії). З "Червоною рутою" Ротару починає свої виступи по всій країні. Вона створює свій унікальний стиль, що характеризується тонким і гармонічним змішанням народного мелосу і сучасних естрадних ритмів. Її відкрита, експресивна, піднята манера виконання, оптимізм і ліричність (не позбавлені і драматичні ноти), хвилюючий голос, яскрава зовнішність скоряють слухачів усіх віків і національностей.

Музично-акторське дарування Ротару вшановане чисельними нагородами і преміями: У 1973 році в Болгарії на ко нкурсі "Золотий Орфей" Ротару одержала Першу премію за виконання пісень "Моє місто" Є. Доги і "Птах" Т. Русєва та Д. Дем'янова, у 1974 році в Сопоті завоювала Другу премію за виконання польської пісні з репертуару Халіни Фронцковяк "Хтось" (російський текст А. Дементьєва). У 1973 році вона стає заслуженою артисткою УРСР, у 1983 - Народною артисткою Молдавії, а в 1988 - народною артисткою СРСР.
Як говорить сама Софія Михайлівна, її душа - у піснях. "Пісня для мене - маленька новела зі своїм світом почуттів, драматургічним ладом, героями..."

Такими новелами стали для неї пісні В. Івасюка ("Водограй", "Два перстні", "Пісня буде поміж нас"), А.Бабаджаняна ("Поверни мені музику", "Твої сліди"), Є.Доги ("Моє місто"), А. Мажукова ("Червона стріла"), Е.Мартинова ("Яблуні в цвіту", "Лебедина вірність", "Балада про матір"), М.Блантера ("Вороги спалили рідну хату"), Д.Тухманова ("Батьківщино моя", "Дамо земну кулю дітям").

У 80-і року Ротару, продовжуючи експерименти з естрадною стилістикою, працює з В.Матецьким ("Лаванда", "Луна, Луна, цветы, цветы", "Было, было, было и прошло"),Ю.Саульським ("Осіння пісня"), Є. Птичкиним ("Присвята") і навіть бере участь у спільному проекту з Д.Тухмановим і групою "Машина часу". У 70-80-і роки на фірмі "Мелодія" у Ротару виходять вінілові платівки: "Червона Рута" (1972), "Софія Ротару" (однойменні - 1974, 1975, 1980, 1981), "Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару" (1975, 1977), "Ніжна мелодія" (1985), "Монолог про любов" (1987), "Золоте серце" (1988) та інші, випускаються диски також за кордоном.

У 90-і роки Ротару продовжує активну сценічну діяльність, бере участь у "Пісні року", випускає компакт-диски ("Хуторянка", 1995, "Люби мене", 1998, збірники кращих речей, перевидання), записує нові пісні (з останніх - "Не запитаєш" В. Матецького), готує нові концертні програми. Остання на даний момент - "Життя моя - моя любов" - присвячена 30-річчю сценічної діяльності.

Окрім фільму "Червона рута", Софія Ротару знялася в картинах "Пісня буде поміж нас", "Монолог про любов", у головних ролях художніх фільмів "Де ти, любов?", автобіографічному фільмі "Душу", брала участь у декількох музично-документальних стрічках.
Лауреат премії ім. Островського (1976), Ленінського комсомолу (1978), присуджено титул "Міс Естрада - 89", ім. К. Шульженко ("Краща естрадна співачка 1996 року"), "Овація" (2000), "Людина долі-2000" ("Краща українська естрадна співачка XX сторіччя").

Нагороджена орденами "Знак пошани" (1980), "Дружби народів" (1985), "За заслуги" і "Св. княгині Ольги"

1996 р. - Закладка Зірки на площі перед концертним залом "Ювілейний"; Почесна відзнака президента України.

1997 р. - Присудження звання Почесний громадянин Автономної Республіки Крим.

1998 р. - Почесний громадянин м. Чернівці.

2001 р. - ювілейний рік. 30 років творчої діяльності. Нова концертна програма "Життя моя - моя любов".

24 травня 2002 р. - закладка Зірки й вручення ордена "Зірка України" на Алеї Зірок у Міжнародного центра культуты й мистецтв у м. Києві.

7 серпня 2002 р. - Президент України Леонід Данилович Кучма підписав указ про присвоєнняЕвдокименко - Ротару Софії Михайлівні звання - "Герой України"

9 серпня 2002 р. Президент Росії Володимир Володимирович Путін підписав указ про нагородження С. М. Ротару орденом - "За заслуги перед Батьківщиною".

Сім'я:
Батько - Михайло Федорович ( 22.11.18 р.),
Мати - Олександра Іванівна ( 17.04.20 -16.09.97 р.);
Чоловік - Анатолій Кирилович Євдокименко (20.01.42-23.10.2002) – народний артист України, музикант.

брати Анатолій та Євген,
сестри Зінаїда, Лідія, Ауріка.

Син Руслан (24.08.70 р.). Має онука.

За матеріалами сайту: www.sofiarotaru.com/

Оцінити матеріал:
(5 голосів)


??????, ???????, ????????...

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Галицька верстка

Нові блоги

Опитування

Чи довіряєте ви Уряду Гройсмана?
Так, довіряю - 13%
Ні, не довіряю - 87%
Всього голосів: 54

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення