Неділя, 25 червня 2017p.

Геннадій МОСКАЛЬ: Я – не святий, я – чесний!

Геннадій Москаль - генерал-лейтинант міліції, депутат ВР України Геннадій Москаль - генерал-лейтинант міліції, депутат ВР України
Політик у погонах. Генерал-лейтинант міліції. Справжня особистість. Нині перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Незважаючи на своє специфічне прізвище, Геннадій Москаль визнає, що є справжнім патріотом України. В інтерв’ю нашій газеті народний депутат Верховної Ради Москаль розповів про своє дитинство, захоплення та про найважчі часи у роботі. Також розкритикував нинішню правоохоронну систему і сказав, що громадську довіру до міліції повернути уже неможливо.

– Розкажіть, де Ви народилися і як проходили Ваші дитячі роки.
– Народився я у с.Задубрівка Заставнівського району. Це були радянські часи, коли люди навіть паспортів на руках не мали. Замість нього – лише фото і довідка. У цей час у Садгорі, що знаходиться неподалік Задубрівки, відкрився філіал Державного банку. Оскільки моя мати за фахом була економістом, то її запросили працювати у цей банк. Завдяки своїй посаді вона швидко отримала паспорт. А згодом забрала нас всіх із села у Садгору.

– Розкажіть детальніше про своїх батьків, братів.

– На жаль, батька свого я не пам’ятаю. Він помер у молодому віці, коли я був ще досить маленьким. Мати вдруге вийшла заміж. Отже, у мене ще є два рідні брати по мамі.

– Де Ви здобували освіту?

– Закінчив вісім класів у Садгірській школі. Потім вступив до Чернівецького технікуму залізничного транспорту. Оскільки після його закінчення роботи у Чернівцях за спеціальністю не знайшлося, то мене направили працювати у Тернопіль. А з 1970 по 1972 роки проходив службу у лавах Радянської армії. До речі, служив у залізничних військах. Після цього вступив у Львівську спеціальну середню школу міліції. З цього моменту моя доля на довгі роки була пов’язана з правоохоронними органами.

– Як формувалася Ваша особистість? Хто Вам допомагав у цьому?
– Формував насамперед трудовий колектив і дисципліна. Як приклад наведу такий факт: на момент навчання у школі міліції із двохсот хлопців, які поступали на службу, до кінця навчання у кращому випадку залишалася половина. Такий жорстокий був природний відбір. Незважаючи на різні нарікання, що лунають на адресу теперішньої міліції, можу сказати, що і тоді, і тепер міліціонери входять до числа тих небагатьох професій (ще медики, вчителі, працівники соціальних служб), які найближче знаходяться до народу. Саме вони, а не влада. Адже під час своїх обов’язків, наприклад, міліціонери щодня спілкуються з людьми.

– З чого починалась Ваша кар’єра як міліціонера?

– Починав старшим інспектором у Ленінському райвідділі. Потім працював у секторі карного розшуку в управлінні. Був заступником начальника Ленінського райвідділу. Також першим заступником начальника управління, начальником кримінальної міліції в області.


У 80-х почався бардак, що триває досі 

– Ваш стрімкий кар’єрний ріст припав якраз на нелегкі 90-ті роки, коли в Україні зростала злочинність. Чи були спроби тиску на Вас у цей період?
– Мій кар’єрний ріст якраз припав не на 90-ті, а на 1986-ий. Це були найважчі часи. До влади прийшов Горбачов, який започаткував кооперативний рух. З того часу почався бардак, що триває й досі. Комуністична влада спочатку розплоджувала всяких спекулянтів, цеховиків, фарцовщиків, а потім виловлювала і саджала їх у тюрми. А ці спекулянти швидко почали багатіти, «на очах» різко прогресували. У той час як інші – з накачаними біцепсами і пустою головою – вирішили пропонувати їм так званий «дах». Одні групи почали привозити круті іномарки, купувати дороге житло, смітити грошима наліво і направо, інші групи вважали, що з ними треба ділитися. Між ними почалася війна. Тоді ніхто не біг писати скарги в міліцію, прокуратуру чи газету. Вони вирішували питання «по-своєму»: мінімум – віддубасити, максимум – вбити. Якраз тоді почався відтік професійних кадрів з міліції у комерційні структури, адже цим кланам потрібна була охорона. З цього й почався «бєспрєдєл». Але хочу наголосити, що всі помилково думають, що у 90-х була найгірша криміногенна ситуація. Принаймні я в Чернівцях до 1991 року уже розібрався з рекетом, «напьорстками» тощо. Усі серйозні бандугруповання до цього часу сиділи за гратами або повиїжджали. Отже, мені не соромно за буковинську міліцію у ті часи, коли я працював. Принаймні, коли я був призначений на нову посаду у Закарпаття, Чернівецьку область залишив «чистою».

– Чи не було на Вас спроб тиску під час цієї «чистки»?

– Звісно, коли триває міліцейська «чистка» кримінальних кланів, спроби тиску на міліцію завжди мають місце: від погроз побиття до фізичної розправи. Але такі речі розраховані на слабкодухих. Кожен, хто йде працювати у міліцію, дає присягу, а тому повинен чітко усвідомлювати відповідальність та ризики, що пов’язані з цією роботою. Потенційний міліціонер завжди повинен бути готовий до того, що його можуть вбити. Розумію, що це виглядає страшно, але це правда. Адже тому правоохоронці мають певні пільги, що їх робота пов’язана з ризиком.

– Швидше мали, ніж мають...

– Згоден. Зараз цього немає, а раніше усі ці ризики держава покривала.

– Якось Ви сказали, що на роботу ходили пішки, «тому що для керівників мого рангу не достойно ховатися за охоронців…». Чи дійсно Ви та Ваша сім’я не користувалися послугами охоронців?

– Ніколи. У більшості випадків користування послугами охорони, як у народі кажуть, є «понтами». Вважаю, що у нашій країні лише три особи повинні охоронятися – Президент, прем’єр-міністр і Голова Верховної Ради. Інші не повинні ховатися за спинами охоронців. Адже виникає підозра, що їм дійсно є через що ховатися. Що ж робити тоді звичайним українцям? Тікати з країни? Знаєте, зараз ситуація у Верховній Раді аж смішна: кожен «ніхто» з охороною ходить. Дивіться, нині державну охорону має, наприклад, міністр закордонних справ. А ось голова СБУ чи міністр внутрішніх справ, які знають чимало вагомих державних таємниць, цієї охорони не мають… Вважаю: чим вищий ранг займає посадовець і чим менше він ховається у повсякденності за спинами охоронців, тим більше довірятиме йому народ.

– За роки служби в системі МВС Ви працювали і в Чернівцях, і в Ужгороді, і в Дніпропетровську, і в Криму. Де комфортніше працювалося?
– Мені скрізь було комфортно. Можливо, не всюди мене однаково розуміли. У 1995 році я був переведений на Закарпаття начальником управління міліції. Звичайно, після спокійної Чернівецької області мені здавалося, що я потрапив у пекло. Стрілянина, вбивства, вибухи були тоді явищами звичними. Проте приблизно за півроку і там вдалося навести лад. Потім, коли ситуація загострилася у Криму, мене призначили заступником міністра внутрішніх справ в АР Крим. А через рік влада планувала провести саміт у Ялті, однак багато посольств відмовилися від приїзду у Крим, знаючи, яка там складна криміногенна ситуація. Тому стояло завдання – за рік навести лад. Можу сказати, що тоді кримській міліції вдалося затримати понад 3500 активних членів важливих бандугруповань Криму. Отже, із загальною тенденцією ми тоді впоралися. Але все було настільки запущено, що деяких судять ще досі.

– Розкажіть про роботу у Дніпропетровській області.
– Надто велика область. Для порівняння – один тільки райвідділ у районі за рік реєструє стільки злочинів, як у всій Чернівецькій області. Однак я тоді не міг порозумітися з новим міністром МВС. Тому за рік уже був призначений головою Закарпатської ОДА. Це якраз був період, коли Закарпаття потерпало через дві катастрофічні повені. Отже, часи були нелегкі.


«Ні я СБУ, ні СБУ мені потрібні не були»

– Як відомо, Ви працювали заступником голови СБУ, однак недовго затрималися на цій посаді. Чому?
– Коли я працював у Криму, мені запропонували роботу в СБУ, але тоді обговорювалася інша посада. Я не захотів міняти місце роботи, адже вважав, що і в Криму не все ще допрацьовано. Дуже швидко зрозумів, що ні я СБУ, ні СБУ мені зовсім не були потрібні. Пізніше з екрана телебачення дізнаюсь, що переведений на іншу посаду у Раду Нацбезпеки України. Туди жодного разу на роботу не з’явився, тому що такі призначення без мого відома не повинні робитися. Отже, мене було звільнено за прогули. Я швидко знайшов альтернативу – почав працювати в одній юридичній компанії у Києві, де заробіток був найвищий з усіх моїх попередніх. Далі була політична діяльність у блоці НУ-НС.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що варто внести зміни до Кримінального кодексу України: вилучити статтю про кримінальну відповідальність політиків за політичні рішення. Чи не будуть, на Вашу думку, у такому разі політики ще більш безвідповідально ставитися до виконання своїх обов’язків?

– Коло осіб, які ухвалюють політичні рішення, дуже обмежене. Це Президент України і Кабмін на чолі з прем’єром. Якщо за нинішньої економічної ситуації ми їх обмежимо в повноваженнях і поставимо перед умовою – робити реформи, але з ризиком тюремної відсидки, тоді вони взагалі не ухвалюватимуть жодних політичних рішень. Фактично так воно й відбувається сьогодні. Політична відповідальність за політичні рішення – це загальносвітова практика. Політик підзвітний за свої рішення виборцям, а не Кримінальному кодексу. Якщо він порушив свої обіцянки, вирок має давати не Печерський суд, а народ України на наступних виборах. Згадаймо 1941 рік, початок Великої Вітчизняної війни, коли Сталін після 22 червня кілька днів не міг прийти до тями й ухвалити політичного рішення щодо початку війни. Його нерішучість і бездіяльність призвели до трагічних наслідків. Де гарантія того, що при виникненні нештатних ситуацій у наші дні ніхто не ухвалюватиме політичних рішень, боячись відповідальності, за яку влада осудила Тимошенко? Такої гарантії немає.

– Газета «Оглядач» за січень 2011 року пише, що в той період, коли Ви очолювали Дніпропетровське управління міліції і готувалися до приїзду тодішнього Президента Кучми, працівники міліції виловлювали безпритульних і конвоювали в степ. У матеріалі також зазначається, що начебто кілька з тих людей померли. Тому проти Вас за цим фактом було порушено кримінальну справу, однак «її спустили на тормозах». Розкажіть детальніше про це.

– Цю нісенітницю вигадав Шуфрич. У нас з ним «взаємна любов». Жодних кримінальних справ проти мене не порушувалося, а надто – за виловлювання безпритульних. Скажу більше – у Луганському музеї жертв помаранчевої революції висів плакат чи то картина, що ніби пов’язані з цими безпритульними. За моєю скаргою Луганський суд опечатав цей музей, тому що і факт про відкриття кримінальної справи проти мене, і факт смерті безпритульних були вигадані Шуфричем.

– Яку політичну силу Ви зараз підтримуєте?

– «Фронт Змін».

– Ви серед інших політиків вирізняєтеся прямолінійністю та гучними заявами. Це у Вас такий стиль?

– Як кажуть, від скромності до забуття – один крок. Людям зараз не потрібні плаксиві, сентиментальні депутати, які, окрім натискання кнопок один замість одного у сесійній залі, нічого не вміють. Таких у Верховній Раді сотні. Люди навіть їхніх прізвищ не чули ніколи. Якщо депутат хоче бути почутим, то він якраз повинен говорити людям те, що приховують інші.

www.bukpravda.cv.ua


– Чим закінчилися взаємні позови Вас на Ющенка і Ющенка на Вас? І чи етично вести таку судову боротьбу, адже Ви обидва вийшли з одного середовища?

– Я на Ющенка не подавав жодних позовів. А він чомусь подав на мене в Київський райсуд Сімферополя, який відмовив у відкритті провадження, оскільки я в Криму не проживаю. Питання про етичність не до мене. Спитайте в Ющенка, чи він хоч раз був на суді Луценка й чи хоч раз публічно морально підтримав його в тяжку хвилину. Ми ніколи з Ющенком з одного середовища не виходили, не треба плутати «Нашу Україну» і «Народну самооборону».

– У грудні на сесії Чернівецької облради головуючий не надав Вам слово для виступу. Як Ви думаєте, чому влада не захотіла вислухати Вас щодо механізму мільярдної контрабанди?
– Знаєте, тоді мені здалося, що я потрапив на сесію не облради, а в «палату №6». Я приходжу у Верховну Раду, де абсолютна більшість – це регіонали, але там ніхто не топче ногами, не свистить, а тут… Якби мені дали можливість виступити, максимум, який би був результат після цього, – так це публікації у ЗМІ. І все. А тут стільки галасу, що жодне піар-агентство до такого би не додумалося.

– На останній прес-конференції прокурор області Коваль сказав, що добре з Вами знайомий, неодноразово спілкувався з Вами, однак про факти контрабанди в нашій області Ви ніколи йому не говорили. Чому?
– А чому я про це маю говорити? Невже прокурору невідомо, що Чернівецька область – третя в Україні (після Одеської та Львівської областей) по контрабанді? Всі навколо роблять вигляд, що вперше це почули від мене. Дивно, адже правоохоронні органи на те і є правоохоронними органами, аби на такі речі вчасно реагувати.

– Чи існує, на Вашу думку, різниця між теперішніми правоохоронцями та міліціонерами, які працювали у період Вашого керівництва?

– Різниця дуже-дуже велика. По-перше, коли я працював, посад начальників, їхніх заступників було мінімум. Це зараз понавидумували енну кількість посад спеціально під окремих людей. По-друге, міліціонери працювали досвідчені, а отже, могли навчити молодих спеціалістів. А зараз більшість приходить працювати у міліцію зразу після школи. Про який професіоналізм може йти мова, коли ці діти навіть два слова докупи зв’язати не можуть? Працівники, які нині служать у міліції, часто мають досвід не більше трьох років. То чого такий фахівець може навчити молодого спеціаліста? Тому й маємо у лавах міліції таких правоохоронців, що за рік не спроможні розкрити навіть банальні злочини – крадіжку курки чи велосипеда.

– Можливо, у Ваші часи матеріально-технічне забезпечення міліції було кращим?
– Та яке там краще. Це теперішнім то автомобілів мало, то комп’ютерів. Але ж не тільки від цього залежить ефективність роботи міліції. Коли я працював у карному розшуку, на весь райвідділ був один старий «уазик». Щоразу здавалося, що це останній виїзд на ньому. Що стосується зарплати правоохоронців, то вона не була на ті часи надто високою. Однак існували різні суттєві матеріальні заохочення за кожен розкритий злочин. Пригадую, якщо моя місячна зарплата становила 350-400 рублів, то іноді втричі більше отримував саме завдяки преміям за розкриті злочини

– Що потрібно зробити чи поміняти у роботі міліції, щоб повернути втрачену суспільну довіру до цього відомства?

– Це вже неможливо...

– Чи потрібна реформа у системі правоохоронних органів? Якщо так, то що в першу чергу треба змінювати?

– Обов’язково. Змінювати варто все. По-перше, міністр повинен бути аполітичною штатською людиною. А що ми бачимо? З приходом нового міністра, який є членом конкретної партії, змінюються керівники всіх управлінь відповідно до політичних вподобань. За ними міняється особовий склад міліції. Постійна зміна кадрів у цій структурі ніколи не може відігравати позитивної ролі. По-друге, правоохоронці повинні бути краще захищені законодавством (мати більше повноважень).

– На Вашу думку, які економічні реформи потрібні країні для зниження дефіциту державного бюджету та Пенсійного фонду? У парламенті звучать різні думки з цього приводу, навіть банальні: оподаткування годинників і мобільних телефонів.

– Це від нерозуміння проблеми, так можна дійти до оподаткування спідньої білизни. Я писав у відкритих листах до Президента й прем’єра про способи наповнення бюджету. Перше – це перекрити контрабанду. Друге – закрити офшорні зони, в першу чергу на Кіпрі. Не може Україна інвестувати в Кіпр, де населення лише 750 тисяч, майже весь свій річний бюджет. 21 тисяча офшорних компаній, відритих українцями, знаходиться саме на Кіпрі. Вони не оподатковуються і вимивають кошти з країни. Третій спосіб – змінити Закон «Про здійснення державних закупівель». Через цей Закон бюджет розкрадається на 25-30%. Треба заборонити закупівлі у посередників, дозволити тільки у виробників. А також відкрити держзакупівлі для іноземних компаній, які розбили б монополію вітчизняних виробників і знизили ціни закупівель у 10-20 разів. Це чотири найпростіші рецепти, впровадження яких залежить виключно від політичної волі вищих осіб держави.

«Інвестувати варто не в спиртне, а в спорт»

– На своєму офіційному сайті Ви написали, що понад усе цінуєте незаплямовану репутацію. Як Вам вдається її зберігати протягом багатьох років?
– Найбільше, що я ціную у людях, це професіоналізм. Якщо кожен з нас виконуватиме свою роботу правильно і згідно із законом, то, повірте, проблем з репутацією не буде. Я – не святий, я – чесний. Хоча мене сотні разів перевіряли, рили мені яму. Але дарма... Лише за часів Могильова пережив 23 перевірки. Чи то вони погано шукали, чи то я дійсно «чистий» (сміється – ред.).

– Незважаючи на специфічну Вашу фамілію, чи вважаєте Ви себе патріотом України?

– Безперечно. Хоча завжди є можливість змінити своє прізвище, та я думаю, що робити це, принаймні з поваги до предків, не варто.

– Розкажіть про свою родину.
– Я завжди кажу, що робота повинна бути відмежована від особистого. Тому відповім коротко: маю дружину, доньку та двох онучок.

– Ви, мабуть, можете дозволити собі будь-який відпочинок. А який відпочинок для Вас є найкращим?

– У горах.

– Чи займаєтесь Ви спортом?

– Мій улюблений спорт – це автоспорт. Уже більше двох років очолюю автоклуб «Буковина».

– Яке досягнення у житті вважаєте найбільшим?

– Те, що я – виходець з бідної сільської родини, але зміг реалізувати себе самостійно. Я часто у житті падав, мене ще й добивали, але щоразу піднімався, потім знову падав і знову піднімався. Однак не зламався.

– Серед Вашого найближчого оточення є чимало депутатів, міліціонерів. А хто є Вашими найближчими друзями?

– На жаль, усі міліціонери, які є сьогодні в парламенті, – в Партії регіонів або продалися в «тушки». Тому ні з політичних, ні з етичних міркувань дружніх стосунків з ними не підтримую. В політиці друзів і ворогів не буває, є спільні інтереси. Справжні друзі формуються з дитинства, а не у Верховній Раді.

– Чи вважаєте Ви себе фінансово незалежною людиною?

– Так. Крім того, вважаю себе незалежним і від внутрішнього, і від зовнішнього впливу.

– Чи володієте Ви бізнесом? Якщо так, то яким?

– Ніяким.

– Чи займаєтесь Ви благодійністю?

– Оскільки благодійність – справа така, про яку вголос краще не говорити, бо тоді вона втрачає свою вагу, то не хотілося би зупинятися на цьому питанні. Хоча моя думка така, що всім краще інвестувати не в спиртне, а в спорт, що і намагаюся робити.

– Чи часто Вам доводиться допомагати людям, які звертаються до Вас по допомогу?

– Часто. У приймальні дні приходять люди, які мають певні проблеми, зверталися уже у різні інстанції, та дарма. Коли до мене приходять такі люди, намагаюся допомогти, хоча іноді мені в цьому заважають. Але я завжди запитую: «Чому ж влада, за яку Ви голосували, стоїть до Вас спиною?». Взагалі я вважаю: народ раз у житті повинен бути покараний через несвідомий вибір. Німці колись поплатилися за вибір Гітлера, то тепер перед виборами німець сто разів подумає, поцікавиться, прочитає, а потім – зробить вибір. У нас же я чув абсурдні відповіді на запитання, чому голосували за нинішнього Президента. Наприклад, бо гарний чоловік, бо так кума сказала, бо він за нашу церкву…

– Ви маєте достаток, визнання, повноцінну сім’ю. Про що ще може мріяти людина, в якої є все?
– Поки маю фізичні можливості і натхнення, мрію вивести з тіні на світло максимум тих сов, що маскуються у нашій владі. Також мрію побороти зло.


Оцінити матеріал:
(1 Голосувати)

Коментарі


Оцінити коментар! 0 Мяу
Про Москаля гарно написано тут:

Кому дістанеться мандат "маленького Відня"?
У перегонах за Чернівці лідирують Федорук, Михайлишин і Струк.
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата

Оцінити коментар! 0 Марьванна
Интересно, а как же его мама, не имея паспорта, стала экономистом?! Да еще и таким , что не сама искала работу, а ее пригласили!
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Галицька верстка

Нові блоги

Опитування

Чи довіряєте ви Уряду Гройсмана?
Так, довіряю - 13%
Ні, не довіряю - 87%
Всього голосів: 54

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення