Середа, 26 вересня 2018p.

Тарас КИЯК: З політики не виходжу, бо не маю права

«Блискучий промовець, визнаний германіст, завідувач кафедри теорії і практики перекладу КНУ ім.Т.Шевченка, почесний доктор Інституту придунайських країн та Центральної Європи у Відні, народний депутат ВР другого скликання, координатор групи «Конституційний центр», голова міжпарламентської групи «Україна-Німеччина» Верховної Ради України (1995-1998 рр.), один із засновників науково-дослідного Центру буковинознавства, голова Чернівецької обласної організації товариства «Просвіта» (1990-1995 рр.), голова Українського термінологічного товариства (від 2002 року), один із членів-засновників Демократичної партії України (1990-2003 рр.). Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Автор статті 10 (про мову) Конституції України. Автор понад 240 наукових робіт… Захоплення: туризм, спорт, музика».


Таку «об’єктивку» можна отримати в Інтернеті на запит – Тарас Романович Кияк. Якщо ж продовжувати пошуки, то дізнаємося, що Тарас Романович брав участь у поваленні Берлінського муру, був біля витоків Народного Руху, до 5-річчя Незалежності України на горі Говерла організовував спорудження хреста, у 1995 році очолював українську делегацію (першу!) до Боснії, займався проблемою острова Зміїний (як і спорідненими з нею проблемами) і самотужки мандрував Дністром. На студентських сайтах чимало відгуків про професора Кияка як про чудового знавця свого предмета та викладача з почуттям гумору, чого багатьом бракує. Отож спілкування з цікавою особистістю, яка часто відвідує Чернівці й бере активну участь у житті країни.


– Пригадую, Антуан де Сент-Екзюпері казав, що всі ми родом із дитинства… Вочевидь, усе з нього й починається. Розкажіть про своє.

– Життя моє складалося та й складається цікаво. Людина, якій я найбільше заздрив, то є Ваш покірний слуга. Ретроспективно оглядаючи своє життя, усвідомлюю: були тіні, були світлі моменти – різне-всяке було, але все разом складає приємну картину для мене. Як сказав Авіценна, люди завжди скаржаться на свою долю, і горе тим, хто буде заздрити нам. Я належу до тих людей-винятків, котрі не шкодують про прожиті роки.


А дитинство в мене було важким, але-але… Народився я в місті патріотів – у Винниках, тоді ще Львівської області, тепер це вже Львів. Там знаходиться дідівська й батьківська хата. Родина Кияків знаменита. Легенда про рід Кияків, що побутує в нашій родині, згадується ще в «Історії України» Аркаса. Тато мій (то був святий чоловік) жив дуже скромно, і ми всі разом з ним, щоб не сказати, подеколи й бідно. Не хизувались та й не хизуюся тим, але так було. Він був відомим сільським вчителем, інколи виконував навіть обов’язки директора школи і, до речі, 17 років був підпільним священиком (ще в часи Другої світової війни закінчив 3 курси богословської академії у Львові. Звичайно, про це знали далеко не всі. Останніми ж роками перед смертю він мав змогу відкрито служити священиком. Був і серед засновників Духовного інституту в Івано-Франківську. Мій менший брат там працює; професор). За фахом був учителем іноземних мов (мама також учителювала). Організовував із дітьми різні гуртки, у тому числі художньої самодіяльності (мав кілька семестрів консерваторії). Один із його гуртків навіть потрапив до Москви на декаду української культури в 1960 році. А я тоді якраз вступив до Чернівецького університету. Загалом наша сім’я була музичною. І мені це передалось, моїм дітям, внукам. До слова, внучка Влада, якій нині 6 років, грає на фортепіано.


– Тож Ваше дитинство минуло у Винниках?

– У Винниках я прожив лише 4 перші місяці життя. Далі ми змушені були доволі часто змінювати місце проживання. Це тому, що сім’я була зв’язана з опором. А вдома тато був суворий. І за проступки я отримував «солідну порцію». Я старший у сім’ї серед п’ятьох дітей. У школі заступництвом батька скористатися не міг, навіть на думку таке не спадало. Вдома в нас дотримувались режиму: вставали рано – зарядка, школа, домашні завдання – як робочий день. А по господі роботи: води принеси, дрова нарубай, ще й сусідові старому щось підсоби й т.д. і т.п. Голови не підняти! Багато чого навчився руками робити. Так, у старших класах (щоб і для дому заробити) почав допомагати м’ясникові. Непроста то штука – те ремесло, як, власне, й всі. Але цей фах пам’ятаю дотепер. Можу хоч уже йти підмайстром працювати. Чи до теслі. І на городі останнім не буду. Взагалі працювати якісно на будь-якій роботі – це теж з дитинства. Тоді тяжко було, і все було: сльози, радощі. Та попри все щасливе дитинство було в мене. Так що цитований Вами Сент-Екзюпері правий і на моєму прикладі також.


А після школи – ЧДУ, факультет іноземних мов, успішно його закінчив. Вчився з охотою, гадаю, добре. Коли додому виривався, то треба було допомагати батькам: город, хатня та навколохатня робота.


– А офіційний трудовий шлях?

– Перша офіційна робота – старший піонервожатий в «Артеку». Мені тоді було неповних 19 років, і був я серед посланців від ЧДУ. Керував другим загоном, до якого входило три делегації: радянська, алжирська та німецька (НДР). Купа заходів, які треба було організовувати…

 

– Ви були комсомольським вожаком?

– Не був вожаком, комсомольцем був. «Замовлення» скинули на обласний комітет ЛКСМУ, ті – на університет, а тут якраз перша педагогічна практика після третього курсу. Я іноземні мови знав.


– І повезло?

– І повезло… Напевно, одне на одне наклалося… Так потрапив до «Артеку». Там працював багато і шалено. Важко було й цікаво: різноманітні делегації, гості, заходи… Приїздив до нас відомий композитор Дмитро Кабалевський – то була величина. Сфотографувався з нами. О! То це була для мене дивина. Я фотографію додому відіслав. Радів, тішився, адже сам Дмитро Федорович руку потиснув, голос похвалив… В моєму загоні була донька Гагаріна. Він її навідував. Його тоді не сприймав як унікум. Ну льотчик приїхав до дитини – таке сприйняття у мене було, Гагарін саме так і вів себе – не портретно.


– А після закінчення навчання – служба?

– Так, за призовом, півтора роки, як і належало. Службу проходив у військах ППО в Московському окрузі: обслуговували ракети «земля-повітря». Рекрутчину – курс «молодого бійця» – пройшов, як більшість, важко, допомагав гарт, здобутий у дитинстві та юності. Скоро став сержантом і так далі. Потім короткі офіцерські курси військових перекладачів, «мікролейтенант», звільнення в запас. Ще такий штрих: в армії реалізовувався як музикант. У нас в частині не було оркестру. Командир полковник Горєлкін, інтелігентна людина, запропонував організувати оркестр, що мені і вдалося успішно зробити. Більша частина солдатів була з України. Невдовзі ми вже грали марші на плацу – та так, що всі присутні рота повідкривали. Загалом грав на багатьох інструментах – десь гірше, десь краще. Так мені вдавалось.


– А «темні сторони» служби? Вони ж були і є в кожній армії…

– Усяке було, от і смерть там бачив: солдат-буковинець задихнувся, коли мив резервуар від палива для ракет. Та багато чого було. Служба є служба… Я людина дисциплінована, що мені й допомагало і в армії, і на всіх посадах потім. А взагалі наймарудніша робота – це та, що не дає результатів. Таку роботу стараюсь полишати.


– А з депутатством так не було?

– Ні! Попри все, ні!


– Ви не стали депутатом ІІІ скликання. Це тому, що не пройшли, не дуже намагалися чи ще з якихось причин?

– Цікаве запитання, багатопланове дуже. Чому я не переконав людей у 1998 році?.. Мене багато різних солідних людей запитували: «Чому?»


– Ви не агітували й не боролися по-справжньому. Вас таки не було чути тоді або дуже мало чути було… Це ж так!

– Швидше, не було чути. Мене прив’язали до Києва, до судової справи першого президента, що в німецьких судах тоді розглядалася. Багато іншого затримувало майже до самих виборів. За десять днів до виборів ті суди нарешті завершилися. Тоді я і виїхав на округ. А тут усе вже, що називається, «схоплено». Було вже надто пізно. Є тут, звичайно, і моя провина. Я це зрозумів, добре зрозумів і, власне, зробив висновки… запізно. Та не на цьому хотів би наголосити, хочу подякувати тим виборцям, які за мене проголосували, а це понад 30%. Адже без великого агітування проголосували. Не забуду колег із товариства «Просвіта».


– Як казав Кравчук, «сталося те, що сталося»? А Ви не шкодуєте про участь у його справі?

– Не шкодую. Думки були різні. Моя така: якщо я цивілізований громадянин, якщо думаю про європейський статус, то… Чи спробує хтось із громадян цивілізованих країн «оскверняти» свого президента?! А тут політична акція проходила: осквернити президента, і то – ні за що. Я не міг із цим погодитися. Треба було боротися, просто працювати на Україну. Із владою нинішньою також це треба робити. Ми відсвяткували двадцятиліття Незалежності, то необхідно хоч щось зробити, щоб щороку трохи змінювати ситуацію в країні на краще. Це важко, а треба. Наші громадські організації не працюють. Порівняйте ті ж 1989-1993 роки – те Товариство української мови і «Просвіту» сучасну. Тепер що?! Усі хочуть продефілювати на День незалежності, покрасуватися, відзначитися. А де результати, де робота?!


– Як же вийти з такого… сумно-сомнамбулічного стану?

– Щодо цього застережень багато. Найперше: люди сьогодні збайдужніли, руки опустили. Це не має бути несподіванкою. У нас не було достатнього ресурсу до цього й тоді. Люди понівечені комуністичною владою. Їм тоді просто вдалося на хвилі європейських подій вийти на вулицю і заявити про своє «Я». Хтось хотів прийти до влади і не зміг, а хтось зміг. Чорновіл зробив тоді велику помилку, що не погодився базово підтримати президента Кравчука. У нього, певно, були свої підстави для цього. Прийшла інша влада, і знову комуністична.


– Зрозуміло. Все ж повернемось до Вашої роботи в парламенті. Яке найбільше Ваше досягнення під час роботи у Верховній Раді?

– Однозначно – 10-та стаття Конституції України. Було, звичайно, ще багато чого як у стінах Верховної Ради, так і поза ними… І в житті…


– Ви були очевидцем падіння Великої берлінської стіни?

– Щасливий, що не тільки бачив, але й особисто брав у тих подіях участь. Мене життя настільки покидало й навчило… От, наприклад, я науковець, та мені пощастило пройти європейський вишкіл політичної боротьби. Це вже було після захисту докторської дисертації.


А докторську дисертацію Ви захищали в Москві?

– Так. У 1988 році в Москві в інституті ім. Кржижановського, військових перекладачів. В Україні захист докторської роботи реально мені був закритий. Моїм консультантом був покійний професор Скороходько. Наукова рада, коли захищався в Москві, дуже серйозною була: 26 професорів із загального мовознавства й прикладної лінгвістики.


– Відчували там «чернівецьку підтримку»?

– О-о-о, дуже. Рік перед тим мене тягали до КДБ (не називаю того майора, що курував тоді університет), тому… «підтримка була». Усі цікавилися, де захищатимуся. Дізналися нарешті. За день до захисту до московського інституту приходить депеша з Чернівців, що я син такого-то й такої-то та не вартий високого звання доктора наук. Зранку викликає мене голова наукової ради, відомий професор у чині генерал-лейтенанта та й каже: «Сейчас уже не те времена, но учтите: защита будет очень строгая». Захист моєї дисертації тривав 9,5 годин (певно, уперше за історію інституту). Результат: з 26 – 2 проти, 1 – утримався, решта – за. Я вже все-таки був у міжнародних наукових асоціаціях, товариствах. Надрукована була монографія солідна. Наукових аргументів у мене вистачало, виявилося, таки вистачило. Понад 60 значних наукових робіт у мене вже було надруковано, крім багатьох проміжних. Конференції я організовував у Чернівцях із питань термінознавства й терміносистем. Це були одні з перших у Союзі…


– А кого з українських старших колег Ви вважаєте своїми справжніми натхненниками, учителями?

– Це видатні попередники – творці словників, термінологічних систем, які сформувалися під орудою ВУАН у 1926-1932 рр. Усі вони були знищені, а їхні роботи зберігалися під грифом «таємно»… А з нині сущих, не лише українських, наприклад, членкор РАН В.М.Лейчик, Л.Л.Нелюбін – один із кращих перекладачів, Петровський з Петербурга, Стоберський з Варшави, Геріберт Піхт з Данії…


– У безпартійних у СРСР було менше можливостей. Дехто каже, що Ви тричі писали заяви про вступ до КПРС...

– Цю провокативну «качку» запустили «доброзичливці» ще тоді, коли я до Верховної Ради йшов. Так-от, мені під час служби в Радянській Армії справді пропонували вступити до лав Компартії, адже я був хороший солдат. І моя типова стандартна відповідь була: «Я еще не готов». Потім в університеті була така сама пропозиція, але уже в іншому тоні й за інших обставин. Я вже викладачем університету тоді був. Свій перший семестр ходив ще у шинелі, тому що костюма не мав. Правду кажучи, злякався тоді, подумав – або робота, наука, або мене викинуть з університету. Прийшов до батька й кажу: «Може, вступити-таки до партії?». Він категорично заборонив. Питання закрилося для мене. У нашій сім’ї не було жодного комуніста. Якби я подавав заяву до тої, вибачте за різке слово, банди, тато би відмовився від мене. Він попереджав: «У тебе дому не буде…».


– Отже, кар’єра в КПРС так і не розпочалася?

– Саме так. Якби постало-таки питання – робота чи партія, я покинув би все. І якщо знаходяться люди, які й далі провокують (пліткують) на цю тему, то я хочу їх побачити. Нехай доведуть. Навіть найменшої спроби з мого боку щодо вступу до КПРС не було.


Повернуся ще раз до Верховної Ради в такому аспекті. Коли був нардепом, можливо, слід було тоді зайнятися бізнесом задля політичного й дієвого продовження акцій «Просвіти»… А зараз ми дуже чесні, дуже ангельські і дуже злиденні. Це недобре. Іван Дзюба сказав, що інтелігент визначається самодостатністю, він не повинен бути бомжем, при цьому й не повинен мати забагато. Десь так я й живу.

 

– Можна сказати про Вас як про людину, яка сама себе створила?

– Перед Вами сидить абсолютно акцентований приклад цього вислову. Не просив особливо ні в кого. Робив і домагався.


– Ваш шлях: учень – студент – вожатий – солдат – кандидат – доктор наук – професор – народний депутат – високопосадовий службовець...?

– Ну так… А щодо дисертацій моя дружина може розповісти, в яких муках і праці народжувалися вони. Друкував на німецькій трофейній машинці «Олімпія», прилаштованій на старому верстатному столі. Її зберігаю досі: як пам’ять стоїть у моєму робочому кабінеті. Докторську писав узагалі в підвалі, бо нагорі була дружина з малими дітьми. Зранку приходив до підвалу – щурі розбігалися, холод, але починав працювати, й обстановка вже не мала значення. Добре одягався, проте пальці все одно дубіли від холоду. Життя було як боротьба: весь час мусив захищатися. Той верстатний стіл зі старенькою друкарською машинкою був тоді інструментом захисту й боротьби.


– Тож Ваше життєве кредо: життя – це боротьба?

– Не зовсім так. Моє кредо: не плач, не бійся, не проси! Додам ще – не здавайся. Так мене виховували в родині, так виховує й життя. Цим я трохи відрізняюся від своїх братів і сестер. Вони люди гідні, але менш «зубаті», аніж їхній старший брат.


– Дехто згадує, що Ви разом із професором Олегом Панчуком були у 90-х роках мало не прапороносцем УРСР та пропонували «заховати» на балконі синьо-жовтий прапор, піднятий студентами, та ще й прапор УРСР поряд вивісити?

– Хотів та й хочу бачити тих людей, які таке кажуть. Коли наш синьо-жовтий стяг несли до Резиденції, Ваш покірний слуга брав участь у організації альтернативного мітингу на Театральній площі з приводу вікопомного Буковинського віча. Тодішня адміністрація, громадські організації принесли національні прапори, а дехто й радянські, були крики. Ми заявили: «Проводимо мітинг під двома прапорами». Провели. А студенти до Резиденції принесли лише синьо-жовтий. Але варто нагадати: на університеті прапор був уже. Андрушко, у минулому репресований, уночі перед тим повісив його. Так що отак...


– Виходить, люди, які кажуть про «двопрапорність» як Вашу ідею…

– Брешуть! Брехуни й провокатори! Про прапор на університеті я довідався трохи пізніше. Мітингом займався із владою. Час змінювався. Тодішній ректор поїхав до місця подій рятувати своє реноме. Такі розмови – абсолютна брехня.


– Ну та досить про це. Чим сьогодні живе пан професор тут, на Буковині, і в столиці?

– Перед нашою розмовою із самого ранку їздив по районах, де з допомогою «Просвіти» свого часу були встановлені пам’ятники відомим українцям: у Шипинцях – Володимиру Великому, у Черешеньках – «Борцям за волю України в ХХ ст.» (скульптор І.Салевич). Поклали вінки, підремонтували трохи. Відзначити хотів би: наші селяни зберігають їх самі – без допомоги влади й громадських організацій… А роботи інтелігенції мало. От проблема. Треба щось робити. «Просвіта» наша геть принишкла… Навіть на початку 90-х було більше чути. З політики не виходжу, бо не маю права. Є якась відповідальність за розпочате. Боротьба триває, до керма прориваються невігласи, примітиви, просто кримінал. Такого ми не очікували. Треба й далі будити народ. Майже щотижня їжджу регіонами України, виступаю перед різними аудиторіями. Найбільше імпонує молодь, у неї я вірю, вона вселяє віру у майбутнє України. На міжнародному рівні використовую Інститут Центральної Європи, директором якого я є. Найближча запланована акція – круглий стіл у Чернівцях стосовно проблеми двох паспортів та подвійного громадянства, що стало суттєвою проблемою на Буковині.


Заразом очолюю кафедру в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, займаюся організацією інформаційно-культурного центру України в Мюнхені. Виступаю на різних форумах міжнародних, конференціях. На жаль, такі акції стають все більше пожежними, а мають бути превентивними за своїм характером. Не зменшую рівень активності в науці. Кількість публікацій, гадаю, достатня. Захищених аспірантів – 20. Якби не депутатство й політика, було би більше.


– Кілька бліц-запитань. На Буковину повертатись думаєте?

– Я буковинець. Я ж таки став буковинцем. Календарно прожив тут найдовше. Скільки пережив. Вона рідна моя Буковина. Діти тут народилися. Аспіранти тут мої, учні. Тому не лише думаю – повернуся.


– А які Ваші спогади щодо Ради нацбезпеки?

– У Раді нацбезпеки найперше пригадуються генерал армії Радченко. З величезною радістю й задоволенням згадую про нашу співпрацю. До речі, ставши відповідальним працівником Ради, міг набагато ефективніше й більше працювати, аніж коли був депутатом.


– А як Вам нинішня міська влада? Якщо будуть вибори міського голови, кого підтримаєте?

– Скажу так: якихось суттєвих зрушень у місті не побачив, принаймні поки що. А кого підтримав би? Гадаю, рано ще говорити. Дійде до виборів – тоді й буде видно. Кого і що.


– Як Ви ставитеся до міністра Табачника?

– Як і кожен український інтелігент. Сумна тема…


– Як Вам нинішній стан у «Просвіті»?

– Її треба будити, у ній – наше майбутнє й наша сила. У ній і в нашій молоді.


– А діти Ваші?

– Та нічого діти… Живуть і працюють у Києві. Старший син Андрій – серйозний економіст. Молодший син Максим – кандидат філософських наук, провідний спеціаліст Інституту стратегічних досліджень при Президентові України, пише докторську дисертацію про соціальні доктрини ісламу та християнства, іде у політику. Донька Леся – філолог, кандидат наук. Радію за них.

 

– Дружина?

– Люблю.


– У яких країнах побували?

– Світу побачив. Буваю у справах в Німеччині, Австрії. Та Карпати, Україна – мені наймиліші.


– Ваша зарплатня – це комерційна таємниця?

 – У професора-завідувача кафедри – близько 7000 гривень.

Оцінити матеріал:
(4 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення