Понеділок, 16 липня 2018p.

Василь ПІШАК: Я зробив все, що міг, хто може, хай зробить краще!

 На бесіду до нашої газети люб’язно завітав завідувач кафедри медичної біології, генетики та фармацевтичної ботаніки Буковинського державного медичного університету, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, заслужений працівник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Василь Павлович Пішак.


– Розкажіть про дитинство. Ви мріяли бути лікарем чи так склалося?

– Ні, лікарем не хотів, бо тоді я прагнув стати вчителем. Можливо, це через те, що наша вчителька з української мови була дуже цікавою жінкою. Я просто марив бути в школі вчителем, але так сталося, що сусідська дівчина закінчила медичне училище разом із сестрою, це мені запало в душу. А в родині тоді лікарів не було взагалі. А от уже після мене з’явилася ціла когорта сімейних лікарів, а я серед них був першим. Радий, що так сталося, бо немає для мене нічого кращого. Пам’ятаю, такий афоризм: «Якщо не можеш стати царем, стань лікарем!». Професія лікаря – це поклик душі. Я це зрозумів, коли працював фельдшером у селі три роки. У той час потрібно було відпрацювати, бо не було такого, як зараз, що одразу після медучилища можна вступати. Це дозволялося лише відмінникам. А якщо немає диплома з відзнакою, то три роки стажу – обов’язково. Відпрацював три роки (не мав диплома червоного) і вступив у медичний інститут. З третього курсу я займався у науковому гуртку з терапії і не міняв його ні на що інше, але так стається, що державний іспит складаю на оцінку «добре» і не отримую знову червоний диплом.


– А це було для Вас принципово – отримати на іспиті п’ятірку?

– Принципово, тому що можна було отримати четвірку за все, окрім терапії! Адже я думав, що все знав, у мене були друковані праці, написані за участю професора. І в 1966 році мене залишили на кафедрі медичної біології. Я пропрацював у охороні здоров’я 54 роки і не мав жодного зауваження, жодного. І в останній рік, коли завершувалося моє ректорство, дізнаюся, що хочуть змінити ректора. Директор департаменту кадрової політики каже, що на Буковині ректор не відповідає займаній посаді. По-перше, щоб таке сказати, ти повинен був створити комісію, яка вивчила б ситуацію. Цього, звичайно, не було, але за сім місяців я отримав три догани: одну – в грудні. А третю догану оголосили, коли лежав на операційному столі, мені зателефонував на другий день Міністр охорони здоров’я. Я був обурений, бо навіть у ветеринарії такого немає, адже не поцікавилися, чому я лежу в лікарні і як у мене справи, а скористалися моєю відсутністю та оголосили догану. Це була інтрига, щоб заплатити за ректорство.


– Це були професійні амбіції чи особисте зведення рахунків?

– Це були особисті амбіції. У нашому навчальному закладі біля корпусу по вулиці Богомольця, 2 була невеличка земельна ділянка. Якось мені запропонували, щоб я віддав цю землю, бо хотіли щось там будувати. Це були чиновники з Міністерства охорони здоров’я. Я потім назвав у пресі ці прізвища, це, звичайно, їм не сподобалося. Не хочу знову про цю людину згадувати, тим більше, що його уже немає у Міністерстві охорони, але все це чинилося з його подання. Я відмовився віддавати цю земельну ділянку, бо сказав, що ми збираємося там будувати бібліотеку, мені навіть хотіли дати місце для бібліотеки на території обласної лікарні, але я категорично відмовився.

За 16 років, коли я був ректором, пережив 16 міністрів. Що можна досягти в галузі охорони здоров’я, якщо міністрів міняють як рукавички? Це неправильно. Так сталося, що підписали наказ про зняття мене з посади ректора, хоча були вибори і за мене проголосувало 80% співробітників, зі мною було підписано контракт міністром Князевичем на один рік, а при зустрічі зі мною він сказав: «Я Вас вижену!», при чому біля нього сидів його помічник – мій студент, наш випускник, а я кажу: «Василю Михайловичу, по-перше, мені соромно, що Ви так зі мною розмовляєте, бо я довше працюю в охороні здоров’я, ніж Ви маєте років, а по-друге, соромно, що Ви це мені говорите в присутності мого студента! Ваш співробітник – мій студент!» Тобто складалося враження, що тільки вишукували різні варіанти, щоб мене звільнити. Пройшов рік, і я подав до суду на скасування цієї догани. Суд скасував, а вони знову подали на мене до суду.


– Можливо, щось було негативного у спілкуванні з Вашого боку з керівництвом охорони здоров’я в Києві? Ви не бачите своєї провини?

– Ні, не бачу. Лише те, що не задовольнив їхні власні потреби та амбіції. І я не погоджувався з тим, що оцінки наших студентів штучно занижували. Коли наші студенти здавали тести, то правильні відповіді їм сказали обводити не чорнилом чомусь, а олівцем. Це все, на мою думку, робилося, щоб підтасувати результати і зробити їх успішність низькою, а мене поганим ректором. Потім на колегії, коли мені сказали, що результати не відповідають рівню вишу, то це мене, звичайно, обурило! Я зрозумів, що все робилося упереджено, бо не можуть же всі студенти так погано знати матеріал!


– Як відомо, теперішній ректор БДМУ Тарас Бойчук був Вашим студентом, якому саме Ви дали путівку в життя і допомагали йому в навчанні і в кар’єрі науковця. Він Вас «підсидів»?

– Я вчився з його батьком, який потім загинув в автомобільній катастрофі. І я сприяв тому, щоб він сюди вступив, пізніше його взяли асистентом на кафедру в Інститут екогігієни, що при університеті. У 1994 році Тарас Бойчук захистив кандидатську дисертацію. Ще через чотири роки – докторську, тобто було все гаразд. У 2003 році відбулися вибори ректора, і він таємно, не сказавши нічого, подав свою кандидатуру. Я в Києві був, бо у нас тоді помирала співробітниця, я телефоную, а його немає на місці, тоді я запитав: «Тарасе, ти де?», а він відповів, що в Києві, а я теж їду вночі з Києва. Я спитав, чому він там. Він сказав, що його викликали. Я здивувався: як це викликали співробітника, що навіть ректор цього не знає. Отак пройшли вибори у 2003 році: студенти страйкували, бо обрали мене, є фотографії.


– Які у Вас зараз стосунки?

– Чисто ділові. Я йому при зустрічі сказав: «Тарасе, я не буду критикувати ні тебе, ні твої методи керівництва, ні ті кроки, які ти робиш. Буду лише спостерігати». Але, звичайно, лише споглядати не виходить, бо, наприклад, коли на одній із вчених рад почали призначати спеціальні державні стипендії дітям деканів, то я встав і обурився: невже серед 3-4-х тисяч студентів нашого університету немає нікого іншого, відмінників навчання з багатодітних сімей?


– Студенти Вас завжди активно підтримували, а що Ви їм кажете, що головне – бути відмінником у виші чи в житті?

– Звичайно, в житті. Тільки в житті! Нещодавно відбулася моя зустріч випускників, у нас було 45 років, як ми закінчили цей інститут, і я побачив, що немає значення, хто закінчив з відзнакою, а хто – без, має значення ставлення до роботи. Студента треба любити – тут тримати пряник, а тут різку або батіг. Але має бути справедливість, бо студент – це особистість. Я готовий вибачитись перед студентом, якщо допустив якусь помилку. Намагаюся до студентів ставитися доброзичливо. Ніколи не кажу студентові «ти»!


– Розкажіть про дружину і дітей.

– Ми з дружиною закінчували наш навчальний заклад. Вона на рік пізніше від мене закінчила медичне училище, ми з одного села. Одружилися перед вступом до інституту.


– Це з тих історій, коли 20 років жили на одній вулиці, а потім помітили одне одного?

– Так, щось на кшталт цього. Після того, як одружилися, я вступив в інститут, дружина ще три роки вступала. Хоча вона на дві голови за мене вище в знаннях: не мала жодної четвірки.


– Чи пам’ятаєте, як починався шлях Вашого ректорства?

– Думаю, що це випадковість, але це були надзвичайно важкі часи: я прийшов працювати ректором у 1993 році. Це був жахливий час, у нас не було ніяких коштів, іноземних студентів – жодного, у касі – абсолютно порожньо. Я позичав в одного банку гроші і видавав зарплату, у іншого позичаю – і повертаю попередньому банку кошти. І так щодня крутилося: тільки б знайти фінанси. Але я не звільнив нікого. За 16 років свого ректорства жодному своєму працівникові не оголосив догани, хоча міг, зустрівшись віч-на-віч, сказати йому все. Я за гороскопом – Скорпіон, а це такий знак, що і себе згризає, і тих, хто довкола нього. Коли прийшли до нас іноземні студенти, спочатку їх було 40, потім ми їздили в Індію, звідти брали. Коли вони почали тут навчатися, а в дипломі написано «Чернівецький медичний інститут», вони не знали, що це таке. За їхнім розумінням, це як кафедра, а от коли стала академія, то це було уже щось вагоміше.


– Як Ви працювали, щоб отримати університетський статус?

– У першу чергу кадри, щоб був належний рівень викладання і поряд з цим, звичайно, технічне оснащення.


– А чому Вам не виділили квартиру як ректору чи почесному громадянину міста Чернівці?

– Мені ніколи не пропонували квартири, і я не ставив це питання. Я бачу, що є люди, які знаходяться у значно скрутнішій ситуації. Мені прикро іноді не за себе, а за те, що я не міг забезпечити тих людей, яким це потрібно. У нас є кафедра анатомії, на якій працює професор Макар Богдан Григорович, і він живе в гуртожитку у маленькій кімнатці. Хоча кілька квартир мені вдалося вибити, але це для тих, хто хапав за горло, я ходив до Філіпчука десятки разів і до Федорука. Я міг, можливо, добитися квартири, але воно мені не треба, і ніхто сьогодні не кине камінь у мій город, що я маю квартиру, а комусь не допоміг.


– У Вас дуже корисне і цікаве хобі. А як давно Ви займаєтеся пасікою?

– Двадцять років, у мене є понад сорок вуликів за селом Мигово. Прокидаюся о п’ятій ранку, щоб туди поїхати. Вважаю, що найбільш працелюбні істоти – це бджоли. Якби люди у нашому суспільстві хоч на 10% були такими працездатними, як бджоли, то ми були б такими ж успішними. На жаль, в родині одні дівчата, то не маю кого залучити до свого хобі. У мене є одна донька і дві внучки. Донька Оля – завідуюча кафедрою в нашому університеті. Старша внучка закінчила факультет клінічної фармації, продовжує навчання в інтернатурі. Молодшій внучці восьмий рочок, ще мала.


– Ви слідкуєте за кадровими змінами, які відбуваються у місті. Як ставитеся до нового керівництва міської ради? Чи є Ви політично активним сьогодні?

– Можу сказати щиро і відверто, що відійшов від цього. Хоча мене це хвилює. Я є членом політради «Нашої України». Десять років – членом партії, але не вийшов поки що звідти. І мені дуже прикро, що у них були чвари колись між керівниками партії, навіть у сім’ї таке неприпустимо. А випадок, коли в Києві був збір коштів для будівництва онкологічної лікарні для дітей! Де ця лікарня?! Я розчарувався у політиці і зараз не підтримую жодної партії. А вибори міського голови, як його знімали! Скажу, що було негарно, бо його обрали люди, а сорок депутатів вирішили долю цілого міста. Вони вирішили на сесії обрати нового міського голову, а людей запитали? Могли б провести опитування та дізнатися думку мешканців Чернівців з цього приводу.


– Ви були депутатом міської та обласної рад. Що вдалося зробити Вам як представнику влади?

– Так, був депутатом кількох скликань, очолював комісію з охорони здоров’я. Нам вдалося змінити начальника в охороні здоров’я, і я з трибуни говорив про професійну непридатність попереднього керівника, бо він довів шкірвендиспансер до руйнівного стану. А ті люди, які прийшли в охорону здоров’я на його місце, зробили надзвичайно багато. Сьогодні до охорони здоров’я у мене немає жодних претензій, принаймні ми не плетемося в хвості. Медицина і освіта не повинні фінансуватися за залишковим принципом.


– Ви рік без посади ректора. Як провели цей час?

– Важко, звичайно, поставився до цього, мені складно було змиритися. Це як у спортсмена, який багато вклав і зробив щось, а потім уже нікому не потрібен. І його не беруть більше ні на змагання, ні на олімпіади. Але, аналізуючи цю ситуацію, розумію, що я сьогодні б уже не зміг керувати.


– Тобто Ви впевнені, що треба давати дорогу молодим?

– Абсолютно правильно. А на ректорській посаді має бути один-два терміни – не більше. Пригадую, як все було. Коли я прийшов, то мене підтримував викладацький склад і професура, це були люди одержимі, які горіли роботою.


– А що для лікаря найголовніше? Які риси характеру?

– Як студент медінституту я був на практиці в Кельменцях і якось почув, як завідуючий інфекційним відділенням, зайшовши до палати, сказав з порогу: «Бабо, вже пси на тім світі гавкають!». Для мене це був шок. Тому найголовніше для лікаря – доброзичливість і співчуття. Без цього не можна. Знання – це само собою, обов’язково, але якщо ти великий лікар і не маєш підходу до хворого, то це не гуманно. От, наприклад, відомий українській хірург-кардіолог був грубим з пацієнтами, з підлеглими, забороняв заносити йому будь-які цукерки, квіти, нічого цього не визнавав. А лікар має бути, я думаю, доброзичливим і дуже уважним.


– А лікар повинен бути віруючим, як Ви вважаєте?

– Я віруюча людина, але до церкви зрідка ходжу. Бачив чималу кількість священиків, які кажуть, що треба постити, а самі цього не роблять. Тому не дуже сприймаю священнослужителів. А от дружина богомільна і дотримується усіх канонів і правил. А лікар, звичайно, має бути віруючим, я навіть запрошував священика на пари, але мене критикували. Вважаю, що уроки богослов’я мають бути обов’язково у дітей від шкільного віку і у виші так само. Колись в гуртожитку я дозволив іноземним студентам зробити свою мечеть, але СБУ вимагало, щоб заборонили такий крок, бо вони молилися вранці і заважали українським студентам.


– Що Вам у Вашій активній діяльності приносить чи приносило найбільше задоволення – ректорство, написання книг чи викладання?

– Напевно, написання книг. Це моє друге хобі, я це люблю, вважаю, що мені це вдається. Нещодавно з колегами видав ще одну книгу «Медична біологія». І коли ми написали книгу, то я знав, що буде критика, то хочу усім критикам сказати, що є такий латинський афоризм: «Я зробив все, що міг, хто може, хай зробить краще!»


– Які у Вас улюблені страви і напої?

– Я ласун, люблю солодке і компоти. А найбільше – українські страви, вмію сам їх готувати.


– Як Ви відпочиваєте?

– Я не їжджу у відпустку і не відпочиваю. Вважаю, що відпустка – це пережиток соціалізму. Я вже казав, що маю будиночок у Мигово, де моя пасіка, то там, у горах, і відпочиваю. Я селянський син, батько – коваль, мати – колгоспниця, люблю господарство, у мене біля хати є 17 соток городу в Коровії, де я живу. Маю ще понад 30 соток городу в полі, вирощуємо кукурудзу, картоплю та інше.


– А як встигаєте врожай збирати?

– На вихідних та після роботи можна все встигнути. Засуджую тих, хто взяв землю і не займається нею.


– Але все ж відпочивати якось треба?

– Відпочинок має бути. Наприклад, людина пенсійного віку має працювати для свого задоволення, займатися роздумами. Єдине, що принесло мені найбільше задоволення, – це поїздка в Єрусалим. Я їздив туди два рази, там має побувати кожна людина.


– Ви часто буваєте за кордоном? Якщо провести паралелі, то чого нам не вистачає, щоб жити, як живуть люди в Америці чи в Європі?

– Я відвідав США, Канаду. Для мене було дивно, що людина десь там під мостом сидить у ящику, що є волоцюги. Де таке в нас було?! А сьогодні ми змінилися у гірший бік і повторюємо те, що було там: шукають люди щось поїсти в альтфатері. Побачив таке і чую, що, наприклад, Міністерство освіти випустило ролик перед початком навчального року, витративши на нього мільйон гривень. Де це видано у наш складний час? Коли зарплата лікаря, який пропрацював 30 років, складає трохи більше тисячі гривень. Моя дружина отримує одну тисячу сорок гривень пенсії. І це після 50-річного стажу роботи в медицині! Прикро.


– Яке Ваше життєве кредо або просто улюблений афоризм?

– Dum spiro spero! (Поки дихаю – сподіваюсь!). Сподіваюся, що буде краще, мені б хотілося, щоб було краще!

Оцінити матеріал:
(7 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення