Субота, 20 жовтня 2018p.

Олег ПАНЧУК: Управляти державними справами повинні професійні службовці

Олег ПАНЧУК: Управляти державними справами повинні професійні службовці

У День незалежності України спілкуємося з непересічною особистістю, родичем письменниці Ольги Кобилянської, зубром національно-визвольного руху України, відомим політиком і громадським діячем Буковини, доктором хімічних наук, професором Олегом Ельпідефоровичем Панчуком.


− Де Ви народилися та хто Ваші батьки?

− Народився в Чернівцях, у свідомій українській родині. Мій батько родом із села Мамаївці. Під час Першої світової війни воював в австрійській армії, а згодом – у петлюрівській. Мама була небогою письменниці Ольги Кобилянської, яка згодом її удочерила, і ми всі мешкали разом до смерті письменниці.


− Розкажіть про Вашу дружину, дітей.

− Дружина була випускницею хімічного факультету (там ми й познайомились), працювала на заводі й рано померла. Маю двох доньок. Старша Ольга за освітою хімік, зараз живе у Франції, займається туризмом. Періодично приїжджає в Україну. Молодша Наталя мешкає з чоловіком і сином разом зі мнoю у батьківському домі, працює бібліотекарем.


− Хто або що вплинуло на формування Вашої особистості?

− Культ знань, книги, що підтримувався в нашій родині. До О.Кобилянської приходили гості, нерідко визначні люди з української еліти Буковини та Галичини того часу. Також батьки дуже дбали, щоби діти знали чужі мови. Так і вийшло, що, коли поступав в університет, я вже знав, крім рідної, ще чотири мови. Згодом навчився − вже сам − ще двох. Саме читання книг та преси різного походження сформували у мені критичний розум.


− Хто для Вас є прикладом у житті?

− Та ж Кобилянська. Вона походила з родини, де вдома говорили трьома мовами: батько – українською, мати – польською, а брати – німецькою (всі вони вчилися в німецькомовному тоді Чернівецькому університеті, було прийнято розмовляти німецькою). Отож і перші свої невеликі твори Ольга Юліанівна теж писала німецькою. Згодом їй звернули увагу на те, що вона мала би писати для свого народу, себто українською, якою в письмі вона взагалі володіла слабо. Та вона це поборола і в подальшому писала все тільки українською. Так спрацювали гени (батько був з Тернопільщини) та оточення. Кобилянська була дуже мужньою жінкою. Її родинне життя не склалося, тож вона всю енергію вкладала в справу українства та емансипації жінок. При тому, що перенесла кілька інсультів і під кінець життя була майже повністю паралізованою, вона пережила всіх п’ятьох братів і сестру. Вірю, що саме почуття того, що вона потрібна своєму народу, давало їй сили. Ольга Кобилянська писала: «Я є робітницею свого народу». Якби хоч чверть українців були б такими, все було би інакше.


− Розкажіть цікавий випадок з Вашого життя.

− У травні чи червні 1990 року я був запрошений на зустріч з активом місцевого РУХу (для участі в мітингу) в Стрий. Виїхав зранку, далека дорога, потім зустріч, далі − мітинг, запросили на вечерю. Виїхав додому близько 21.00, був змучений, по дорозі дуже хотілося спати. Проте я тримався, лише час від часу дозволяв собі − лише на секунду-другу − закрити очі. Закінчилось тим, що прокинувся від струсів машини, що опинилась на лівому боці шосе та з’їхала лівими колесами в шанець. І це врятувало мені життя. Якби трапилась зустрічна машина, коли я заснув, то наслідки були б очевидними. Вважаю, що Бог мене оберігає.


− З якими труднощами Ви зараз стикаєтеся?

− Зовсім не стикаюсь, ще й здоров’я не найгірше. Загалом гнітить лише політика очільників держави, які поводять себе так, ніби бажають «демонтувати» Україну – те, що здобуто за 20 років. Але це вже не вдасться нікому, попри нібито байдужість наших громадян. Всьому свій час.


− Кажуть, що в 90-х роках НРУ пропонував Вас на посаду заступника губернатора. Чи це так? Хто передумав?

− Такого не пригадую, але я б на це не погодився: завжди вважав, що управляти державними справами повинні професійні службовці. Лише на найвищих щаблях допустимі політики, але виключно шляхом обрання. Вони мають ухвалювати важливі рішення, що далі проводять в життя службовці. Так є в цивілізованих країнах, але в цьому сенсі Україна ще не може себе так називати: політичне невігластво, прищеплене багатьом українцям радянською владою, ще дуже живуче. А кого і за якими показниками обирає народ, ми самі бачимо…


− Чи здійснювався на Вас колись тиск органами державної влади?

− Якщо говорити про радянські часи, то таке було, проте в завуальованій до певної міри формі: влада ж розуміла, що якісь переслідування членів родини Кобилянської отримають небажаний розголос в Україні та за кордоном. Отак і жили: вони знали, що ми думаємо і говоримо з оточенням, але робили вигляд, що їм це невідомо. Проте якось, наприклад, не пустили в гості до родичів в Австрію мою маму з братом.

Тепер тиску не відчуваю, хіба що дали зрозуміти, що я не є бажаний як директор науково-дослідного Центру буковинознавства при ЧНУ – не сподобалася наша робота (кілька десятків книг про Буковину, виданих за якихось 17 років, більше десятка міжнародних конференцій з цієї тематики, на замовлення обласної влади виконано більше двох десятків науково-дослідних робіт). Я подякував університету і пішов з посади директора, оскільки не вважаю можливим виконувати роботу, необхідність якої не є зрозумілою для керівництва області. 


− Чому Ви відійшли від політики?

− Вік вже не дозволяє мені активно працювати в політиці. Проте беру участь у зустрічах різного типу, дискусіях тощо. Дехто в проукраїнських силах ще цікавиться моєю думкою.


− Чому Ви вийшли тоді з Народного руху України?

− Я залишив посаду голови Чернівецької організації Народного руху України і вийшов з лав НРУ через те, що там були люди, які тримали лінію, що не відповідала моїм переконанням. З того часу не вступив до жодної партії. Але це не означає, що я відійшов від громадського життя.


− Чи пропонували Вам стати членом «Нашої України»?

− Так, але ця партія не співпадала з моїми переконаннями, оскільки не було видно, що передвиборні обіцянки В.Ющенка будуть реалізовані. Тому за все життя я був тільки в НРУ.


− Чим Ви зараз займаєтеся?

− Далі працюю професором кафедри, до колективу якої належу вже 50 років. Читаю вже 45 років незмінно курс «Неорганічна хімія» для студентів I курсу хімічного факультету. Написав для них конспект цього курсу, опріч цього, ще два конспекти спеціальних курсів (для п’ятого курсу) та загальний курс «Історія хімії». Це все вже видано, є електронні версії. Також веду наукову роботу – за останні 8 років моїми учнями на кафедрі захищено три докторські дисертації та ряд кандидатських. На замовлення з-за кордону написав разом зі своїм учнем, а нині завідувачем кафедри Петром Фочуком два розділи міжнародної двотомної монографії з матеріалознавства напівпровідників. Оце подавали (в складі колективу з 10-ти науковців зі всієї України, але шестеро з них – з Чернівців) роботу на конкурс щодо здобуття Державної премії України в галузі науки та техніки. Поки що не пройшли: звісно, конкурувати зі столичними науковцями у нас традиційно важко…


− Чи володієте іноземними мовами? Які мови знаєте? Як Ви їх вивчили?

− Вдома розмовляли виключно українською, але коли приходили гості, то не раз (якщо це були німці, євреї) використовували німецьку, рідше румунську мови. Останню ані О.Кобилянська, ані моя мати добре не знали, зате батько (бібліотекар університетської бібліотеки) румунську знав досконало. Німецьку мову почав розуміти, прислуховуючись до розмов з гостями, а у 5 років мене віддали в німецький дитячий садок при Німецькому Домі. Там я за пару місяців навчився непогано розмовляти. Румунську трохи знав ще до школи (з вулиці), а вже в 2-му класі говорив цією мовою впевнено. 1940 року Чернівці відійшли до Радянського Союзу, і я мав труднощі з писаною українською мовою. Адже писати по-українськи я майже не умів, міг лише розмовляти та читати. При цьому дитячих книжечок та часописів було мало, тому й знання були відповідні. Після війни в українській школі я мав вивчати ще й російську. Спочатку було важко (отримував двійки та трійки), але до 9-го класу вийшов на оцінку «добре». Так і було записано в атестаті зрілості, і тому я отримав лише срібну медаль.

Ще у школі, де як іноземна викладалась німецька мова, я міг не готувати уроки, бо й так знав її краще за всіх у класі. Про це дізнались батьки, які оголосили мені, що я маю вдома з окремим вчителем вивчати французьку мову. Так за 8-10 класи пристойно вивчив французьку, оскільки ця мова мала латинські корені, як і румунська, якою я вже володів. В університет поступив на хімічний факультет, а вже тоді міжнародною мовою в природничо-технічних науках ставала англійська. Тому я вибрав з-посеред 3-х запропонованих мов англійську, що далась мені легко, оскільки вже знав споріднену мову − німецьку. Вже на старших курсах доводилося допомагати колегам перекладати статті хімічного змісту іноземними мовами. Cамотужки опанував польську та чеську мови.  


− Який Ваш прогноз політичної ситуації в Україні на найближчі роки?

− Відповісти не можна без констатації стану, в якому знаходиться нація. Ще за рухівських часів нам здавалося, що досить розповісти одурманеним комуністичною пропагандою людям всю правду про злочини системи, як облуда з їхніх очей щезне, і вони з нами візьмуться за розбудову України… Та не склалося, ми недооцінили ефективність радянської пропаганди та інертність людського мислення… Отож маємо мільйони громадян, які досі сліпо вірять Сталіну та міфам про комунізм. Вони вихваляють радянські часи, повторюючи, що всі послуги (медицина, освіта, забезпечення квартирами тощо) були безкоштовними і т. п. При цьому забувають, що хтось на це усе віддавав свою працю і здоров’я. А були це мільйони в’язнів концтаборів, безправні колгоспники, в яких держава забирала плоди праці… Чи могло це вічно тривати? Саме через незацікавленість у результатах своєї праці як вказаних категорій населення, так і більшості інших громадян (яким непотрібно було старатися, адже держава наперед усім все гарантувала!) і стався розвал економіки СРСР. Що ж, кожен вірить у те, що хоче. Шкода цих людей, адже ми значно швидше розбудували би державу, якби старше покоління позитивно оцінювало Україну. Та біда не тільки в цьому. Вона в значних деформаціях свідомості та моралі суспільства, що сталися за радянських часів. Так, боротьба з вірою, церквою та відповідне виховання молоді призвели у багатьох людей до втрати моральних орієнтирів. До того ж люди бачили, як сама влада чинить: вона для досягнення мети використовує будь-які способи (нищення інакомислячих, створення привілеїв партійній номенклатурі, брехлива пропаганда). Тож у багатьох людей стало звичкою говорити неправду, красти, брати/давати хабарі. І чи варто дивуватись, що у нас в судах не доб’єшся правди? Яке суспільство, така й еліта, яку ми обираємо. Обрали депутатом чи призначили у владу – уже великий пан. Та як хоча би міра була! А то навіть невисокого рангу службовці їздять на машинах або будують оселі, що аж ніяк не можна виправдати офіційними прибутками – і нічого, ніхто й не цікавиться… А це все в кінцевому рахунку за державні, тобто наші гроші набуто. Коли держава бідна, то й більшість громадян бідує. А чим заповнювати бюджет, якщо щороку на тіньових тендерних схемах держава втрачає 100 мільярдів гривень? А скільки недоплаченого мита, податків? Щодо останнього. У нас встановлений уніфікований податок з доходу фізичних осіб – 13 відсотків для будь-кого. А в країнах Європи, наприклад, він залежить від рівня доходів і складає 0-30 чи навіть 40%. Тобто найбідніші не платять нічого, а дуже багаті істотно підтримують бюджет держави. Чи довго чекатимемо на наведення більш справедливого оподаткування людей?

І ось у результаті Україна є поки що напівбутафорною державою, в якій не існує належного ладу, справедливості та закону, де переважно не-українці керують державою. А Україна є територією мародерства для багатьох, переважно чужинців, які не тільки не дбають про Україну, але не знають – і не хочуть знати – навіть мови її народу. І думають тільки про свої фінансові інтереси. Це з часом усвідомлять все більше українців, і критичній кількості з них стане зрозуміло, що за такого стану речей для них перспектив у цій країні немає. Вони підтримають сили, які будуть за цю ідею. Ці сили заявлять на повний голос про себе найближчими роками.


− На Ваш погляд, чи гордяться українці тим, що в них є незалежна держава?

− Я – так, пишаюся, бо розумію, що тільки в незалежній державі після 350-річного фактичного колоніального статусу України (я маю на увазі в першу чергу те, що всі важливі рішення в українських справах приймалися не в Києві, а у Москві) українці вперше мають шанс змінити цю ситуацію (ми ще й далі багато в чому залежні), заодно протидіючи процесу знищення та асиміляції українців. Далеко не всі українці такий стан речей усвідомлюють. Добре, що більшість з них (це ті, які не стали «хохлами») хоч інтуїтивно відчувають, що краще жити у власній, хоч і бідній, хатині, ніж багатше, але в чужому домі, де ти не господар…Це є наша надія на майбутнє.


− Чи зможуть опозиційні сили об’єднатись у велику українську опозицію?

− Вважаю, що ні, окрім злиттів окремих маленьких партій. Кожен з очільників партій проукраїнського спрямування вважає, що лише він зі своєю партією знає, як «правильно» захищати Україну та її громадян. А тут же справа проста – треба захистити політичну та економічну незалежність країни від інших держав, забезпечити відродження в повному обсязі віками (і досі) топтаної мови та культури як найголовніших ознак України. З цим, мабуть, всі оті очільники погодяться, але все одно кожен вважає, що його шлях до досягнення цього є найкращим…

Я певен, що об’єднання українців (включно з громадянами, рідна мова яких інша) не тільки можливе, але й станеться, але не на рівні партій, а самого народу. Вже близиться час, коли з’являться нові імена, нові політики, деякі з них висунуть нові гасла. Той, хто викличе найбільшу довіру, матиме успіх.


− Чи може бути в найближчий час революція в Україні? Чи вона потрібна?

− Революції нічого доброго на довгий термін не приносять. Проте супротив народу в тій чи іншій формі може виникнути, якщо виявляться фальсифікації на виборах, зокрема, наступного року. Таке означатиме, що влада противиться волевиявленню громадян, а тому вони захищатимуть свої права.


− Коли люди в Україні стануть краще жити? Що для цього потрібно?

− Тоді, коли припиниться практика мародерства та розкрадання держави, яка вже сформувалася за ці 20 років, у всіх формах. Порівняймо бюджет Пенсійного фонду в приблизно 70 мільярдів гривень (близько третини цієї суми − це гроші з бюджету країни) зі втратами, які держава зазнає під час державних закупівель. Експерти вважають, що через різноманітні комбінації та непрозорість цих закупівель держава втрачає щороку близько 100 мільярдів гривень… Додайте сюди втрати митниці через так звані «зелені коридори» для окремих імпортерів – ще чверть-половина цієї суми. Мабуть, і податки оплачують повністю далеко не всі… Попри обіцянки влади, що крадіжки з бюджету припиняться, мало хто в це вірить, тому що досить потужний вплив мають клани, які цим займаються… А якби була політична воля на найвищому рівні, то лад можна би навести, прибутки держави зросли б, і вона могла б підвищити зарплати. Ці гроші підняли би попит, запрацював би інтенсивно бізнес, було б економічне зростання.


− На Ваш погляд, які найбільші події в житті країни за 20 років?

− Загалом – становлення певної, ще не зрілої на цей час демократії в Україні. Важливі віхи на цьому шляху − ухвалення Конституції 1996 року, мирна і на конкурентній основі передача влади від одного президента до наступного, мирний Майдан як форма волевиявлення народу. В значній мірі також свобода слова і критики. Цього всього переважно немає в Росії, яка так занепокоєна важким економічним станом України, що навіть пропонує нам з нею об’єднатись… Ми вже це проходили.


− Як Ви оцінюєте стан освіти в наш час?

− Існуючий стан становить загрозу інтелектуальному потенціалу, а отже, і конкурентоспроможності держави. З різних причин (важкий матеріальний стан освітян, абсолютна байдужість до освітніх питань Верховної Ради, уряду і всіх президентів) школу покинули в 1993-1999 рр. кращі вчителі, а новоприбулі не мали належних знань і відповідальності. Держава не цікавились справжніми знаннями учнів. Тому стався регрес, розцвіла корупція тощо. Є володарі атестату зрілості, які не знають таблички множення.... До того ж встановлено дуже низький бар’єр знань (24 бали зі 100) для вступу у виш. Такі бали можна набрати в 75% випадків, якщо просто вгадувати відповідь на тест. І такі студенти потрапляють в університет. Чи можна їх належно навчити? На жаль, така ситуація влаштовує багатьох батьків, які мріють (і це добре), щоби їх дитина мала вищу освіту, але не задумуються над тим, чого вона варта, якщо в дипломі стоять самі трійки (і то частина з них подарована).


− Які Ваші розчарування за 20 років незалежності України?

− Радянська влада намагалася: а) знищити національний дух і історичну пам’ять українців; б) налякати і роз’єднати людей (створити так зване «атомізоване суспільство»), щоби люди боялися одне одного, доносів, тобто не мали можливості якось організуватися задля певних цілей, крім офіційно дозволених. І з’ясувалось, що в значній мірі це комуністам вдалося. У своїй масі люди не здатні підтримати такі справедливі вимоги, як люстрація колишніх агентів КДБ (що, як показав досвід країн Східної Європи, є передумовою забезпечення національної безпеки держави, створення громадянського суспільства). Також люди терплять існування пам’ятників, назв вулиць комуністичних вождів. Отож закликаю українців слідкувати за собою, своєю мовою, у всьому триматись свого, а не сліпо копіювати чуже, не зважаючи на те, подобається це чужинцям чи ні. Пам’ятаймо, що і німці, і поляки, і росіяни так роблять, і це правильно.


− Чи буде Україна постійно незалежною?

− Без сумніву.


− Яка Ваша думка з приводу ситуації, що склалася в Чернівецькій міській раді?

− Дуже сумно, що депутати усувають голову міста, за якого на виборах більшість чернівчан віддали свої голоси. Цим самим фактично грубо порушується волевиявлення наших громадян. А як були здобуті необхідні для цього голоси, то відомо кожному. До того ж відповідні органи влади заважають законним спробам провести міський референдум щодо недовіри депутатам міської ради. Сумно, що влада так себе компрометує, оскільки це все матиме наслідки.


− Яка Ваша найзаповітніша мрія?

− Щоби Президентом України стала людина, яка прагне перетворити країну на правову державу і не прийшла у владу заради власних інтересів, а задля наведення ладу в державі, задля користі кожного громадянина


− Яке Ваше життєве кредо?

− Перед тим, як критикувати інших, спочатку подивися на себе і сам подай приклад.


− Які страви та напої Ви полюбляєте?

− Помідоровий суп з рисом, смажену цибулю, шкварки. Ніколи не випиваю нічого, що містить більше 16% спирту, себто лише пиво чи добре мускатне вино.


− Де та як Ви любите відпочивати?

− У зрілі роки місяць відпочинку ділив так: два тижні на морі (Одеса), два тижні в горах (Косів) із сім’єю. Тепер вже по курортах не їжджу − стало важче ходити через пошкоджені в молодості коліна.


− Чи займаєтеся спортом?

− Тепер лише щоденно зарядка (20 хвилин). У молодості займався легкою атлетикою, настільним тенісом (1 розряд).


− Які Ваші успіхи?

− Думаю, що недарма прожив стільки літ. Зміг щось зробити для родини, людей і України, хоча хотів би більшого. Вчив студентів і колег чесності, порядності і цілеспрямованості, поважати свою мову. Ніколи не думати тільки про себе, але й про навколишніх. А головне − про Україну, яку стільки літ поневолюють чужинці.


− Які у Вас захоплення?

− Цікавлюсь філателією, історією, кіно, спогадами, політикою. Тепер і Інтернетом, де можна стільки нового та цікавого знайти. Я дуже жадібний до знань – це дає мені почуття причетності до теперішнього життя.

Оцінити матеріал:
(2 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення