Апогеєм у кар’єрі актора став фільм «Тіні забутих предків», що тріумфально пройшов по всьому світові. Фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) й увійшов до Книги рекордів Гіннеcа. Однак його творчий талант не обмежувався лише роллю у цьому фільмі, він зіграв 34 ролі у кіно і в кожен образ вклав щось притаманне лише йому одному.
У день 70-річчя Івана Миколайчука, справді українського актора і патріота, на подвір’ї біля його хати зібралось чимало людей. Сюди, в село Чортория, де народився і виріс цей надзвичайний актор, з’їхалися ті, кого він торкнувся і з життя яких не пішов навіть після смерті. Голова ОДА Михайло Папієв: «Ми, плануючи день народження Івана Миколайчука, приїхали до Чорториї і спитали у його родини: «Яким Ви хочете бачити це свято?» І вони відповіли: «Родинним, саме таким би його хотів бачити Іван». І саме такі враження залишилися у душі кожного, хто прибув на День народження «аристократа духу», як називали Миколайчука. Говорили, що він мріяв, як розбагатіє, накриє стіл від Чорториї аж до Чернівців, щоб кожен підходив і частувався. За життя йому це не вдалося, але слова його не забуті і в цей день. Від Чорториї до Чернівців у кожному селі були накриті столи і пригощалися всі бажаючі. Тож можна сказати, що в деякій мірі мрія актора стала реальністю. Яким був Іван Миколайчук за життя, розповіли ті, хто мав щастя спілкуватися з цією «земною і водночас неземною людиною», а саме так говорили про Івана.
Фрозина Грицюк (Миколайчук), старша сестра Івана: «Я пам’ятаю, що в дитинстві він був дуже терплячим – ніколи не плакав. Нас часто запитують, чи мріяв Іван бути актором змалку. Але насправді в час нашого дитинства про професію актора навіть гадки ніхто не мав. Коли йому ставили таке запитання, він відповідав: «Я не міг мріяти в дитинстві про кіно, оскільки вперше його побачив лише в 13 років». Він мріяв про різні професії: вчителя, льотчика, моряка. Взагалі був дуже багатогранним. Однак розумів, що одна людина не може володіти усіма професіями. Казав: «Кіно дало мені змогу побувати тим, ким я мріяв стати». Був актором від Бога. Та найбільше за усе любив Україну: він став актором, щоб відкрити Україну світові. І це йому вдалося. Я це зрозуміла, коли приїхали з Австралії і із захопленням розповідали, що вони дивляться всі його фільми по державному телебаченню».
Анна Пресажнюк, подруга дитинства: «Ми були евакуйовані в сім’ю Миколайчуків, коли мені було п’ять. Я добре пам’ятаю цю родину. Одного разу після зйомок у фільмі «Сон» він завітав до нашого університету. Сиджу за першою партою і думаю: треба підійти привітатись і сказати, що я його знаю. Не думала, що він мене впізнає: минуло 20 років з останньої зустрічі. А він подивився і каже: «Анчик» (так мене називали в дитинстві). Мені було так дивно, що він це згадав. Взагалі він був дуже привітною і простою людиною. Думаю, найбільшою трагедією для нього стало те, що йому не давали зніматися в кіно. Він дуже сумував, для нього це була справжня душевна травма».
Гості заходу, дует «Писанка», поділилися враженнями: «Це свято нашої душі. Для нас Іван – це любов, про яку він мріяв і яку ми сьогодні відчули. Я дуже вражена тим, що відбувалося сьогодні на подвір’ї Івана і в моєму Кіцманському районі, думаю, режисером цього свята був сам Миколайчук. Це свято нагадало нам родинну любов, бо воно вийшло справді родинним: тут присутній дух Івана».
Можна ще багато писати про цю талановиту людину, і кожне слово буде сповненим доброти до нього. Та життя Миколайчука надихає на таку думку: не важливо, звідки ти, скільки в тебе грошей і які можливості в тебе є, тому що доля сама обирає своїх героїв і, як той алмаз, викидає на поверхню серед каменів. Сяйво таланту таких людей не можуть стерти ні час, ні відс
