Вівторок, 20 серпня 2019p.

«Тіла звалювали, мов худобу в скотомогильник»

 Дуже сумний для Буковини день – 14 червня. Не так вже й багато про нього знають. А тим більше згадують. Але потрібно. Бо чим краще ми будемо знати своє минуле, тим міцніше стоятимемо на ногах сьогодні. І тим впевненішими будемо в своєму майбутньому.

 Саме в ніч з 13 на 14 червня 1941 року під покривом темряви жорстокі кати виводили людей на страту. Ось-ось мала початись війна, і сталінські прислужники не знали, що робити з переповненими тюрмами. А в’язниці в Чернівцях, Хотині і Сторожинці були «перенаселеними». Червоні «визволителі» лише за рік свого панування від 28 червня 1940 року кинули за грати 2310 буковинців. Арештовували під вигаданими приводами або просто без причин.

Малограмотні, примітивні, але надто зрозумілі і безкарні сталіністи ненавиділи місцевих газдів, які дозволяли собі і про світову політику погомоніти. Зайди-більшовики через заздрощі просто хотіли викоренити у західників набуті в Європі демократичні навики, адже і галичани, і буковинці відчули на собі австрійський лад, потім польський, румунський. Тобто були на кілька голів грамотнішими від розперезаних «визволителів». Є свідчення, що їхні дружини нічні сорочки буковинок носили на людях як сукні.

Але в них була влада, зброя і в’язниці. Тодішній перший секретар Чернівецького обкому Комуністичної партії сумнозвісний Іван Грушецький підписав постанову про виселення наших людей з Буковини. Він взяв на себе страшний гріх – відірвати від своєї землиці наймирніших і найпокірніших у світі буковинців. В ніч на 14 червня цей більшовицький вирок почав виконуватись.

Було підготовлено списки на 2279 сімей з Чернівців і районів, а це 7 тисяч 720 осіб. Їх вантажили у товарняки, гнали на Заліщики, Кам’янець-Подільський, Умань. По дорозі розстрілювали. Страшно усвідомлювати, але ніхто із цих виселених не повернувся. Хіба що в Чернівцях з них залишилось 222. Але мертвих. Ці невинні «політично підозрілі» замовкли навіки.

Тієї червневої ночі духмяно пахли розцвілі липи, яких було так багато на Чернівецькому центральному цвинтарі. Природа наче хотіла згладити криваві сліди катів-душогубців, які скидали з машин трупи розстріляних. Тіла звалювали, мов худобу в скотомогильник. Недбало, нашвидкуруч загрібали землею: боялись раннього літнього світанку. Хоча визволителі нічого не боялись, навіть людської крові: вони стали господарями Буковини.

Потім розгрібали страчені тіла. Навіть черепи котилися. Бо сяк-так загребли небіжчиків в самому кінці цвинтаря, де були бур’яни і кущі. Вони й тримали в таємниці це страшне місце масового поховання закатованих жертв сталінських репресій. Цю братську могилу люди називають «буковинською Биківнею». Правда, до болю незаслужено забутою. Не знаною. Не шанованою. Безіменною.

Це ж треба було мовчати аж 50 років! Проте від людського ока нічого не втаїш. Хтось таки бачив чи здогадувався, але тримав язика за зубами. Настільки потужним був комуністичний обух, яким приглушили людей, залякали, настрашили.

І лише воля Незалежності зняла важкий християнський тягар. Невинно замучені волали до неба, до живих гідно поховати їх. Відправити заупокійну службу Божу, дати за поману. Першими підняли тривогу активісти Товариства репресованих і політв’язнів
Катерина Дробот та Катерина Яківчук. Саме вони настояли освятити це тихе пристановище 222 страчених. Воїн УПА із Станівців Іван Панчук витесав дерев’яний хрест і разом із зв’язковою УПА Іриною Войцехівською та її побратимами встановив його на цій великій могилі. Це був 1992 рік.

«Відтоді кожного року 14 червня ми збираємось на цій братській могилі, – каже голова Товариства політв’язнів і репресованих
Ірина Франківна Войцехівська. – Відспівуємо панахиду, хор «Гомін Буковини» виконує найскорботніші патріотичні пісні, пригощаємось за упокій душі». Цього літа організаційні обов’язки взяв на себе голова Чернівецької обласної організації Конгресу українських націоналістів Віктор Лютик. До них долучились «Тризуб», Народний рух України, УНП.

Настоятель храму княгині
Ольги Олег Полянко відслужив панахиду. Він звернувся до присутніх «помолитися за страчених, бо єдиною їхньою провиною було прагнення до волі, своєї мови, своєї церкви. «Якщо ми пошануємо минуле, то Бог дасть нам розум жити в мирі і злагоді. Діти і внуки мають знати, що відбувалось на їхній землі, коли панував СССР – Союз Страждань, Сліз і Рабства», – сказав церковнослужитель.

 А ще
Ірина Войцехівська запам’ятала 14 червня тому, що саме цього дня 1997 року її обрали головою Товариства політв’язнів і репресованих. Довіра однодумців окрилила колишню зв’язкову УПА. Разом з ними вона поставила собі за мету облаштувати святе місце масового захоронення. Скількох добрих людей залучила пані Ірина до виготовлення мармурового пам’ятника на братській могилі. Зубний лікар Троян Влайко підказав їй, що у нього лікується полковник Володимир Затурський, який родом із Житомирщини, де є поклади мармуру і відповідні майстерні. Скульптор із Рогізни Володимир Гамаль виготовив ескіз і повний розрахунок матеріалів і фінансів. Житомиряни з любов’ю поставились до святого замовлення буковинців і з гранітного моноліту вирізали великий хрест з терновим вінком.

За роботу майстри виставили 125 тисяч гривень. Це ще по-божому, якщо врахувати, що на цьому ж цвинтарі є набагато більш коштовні монументи. На сімейних могилах, а не на братських, тобто народних.
Ірина Войцехівська дуже вдячна Борису Баглею, який, ще перебуваючи на посаді заступника голови ОДА, зумів відшукати кошти і розрахуватись із житомирянами. «Це єдиний посадовець від влади, який підтримав нас, – каже голова Товариства. – Бо навіть перші особи, Філіпчук, Бауер, Федорук, посміхались, співчували, але не допомагали». Лукавили. Про співпрацю з нинішньою владою активісти не розповідають. Певно, нічого сказати. Хіба те, що ніхто не відгукнувся на цьогорічне вшанування жертв сталінських репресій. Як-не-як 70 років минуло від того кривавого 14 червня.

 Проте влада мусить долучитись до впорядкування цієї «буковинської Биківні». Колишні політв’язні поставили собі за мету встановити на могилі гранітну плиту з викарбуваними іменами всіх 222 невинно замордованих, замучених і закатованих буковинців. Суспільство не має права забути їх. Бо це рани на тілі Буковини.

 І як би «борзописці» не намагалися переписати нашу історію, вона сама з’являється на світ Божий. Навіть з-під землі. Замовні «справедливі» історики із ближнього зарубіжжя безсоромно виривають сторінки з українських підручників, навчаючись за якими наші діти знову зростатимуть яничарами. Щоб легше нас роздерти, довести націю до ненависного самоїдства через мову, церкву, пам’ять, політичні симпатії.

Далеко за прикладами не треба ходити. Згадаймо рідну Верховну Раду після подій 9 травня у Львові. Нардепи-більшовики підтвердили, що вони верховна зрада. З парламентської трибуни вони зі звірячою люттю паплюжили своїх українців, львів’ян, обзиваючи їх «ублюдками», «оборотнями», «покидьками». Навіть верещали позбавити Львів права приймати футбольні поєдинки Євро-2012. А тим часом вся імперська рать Держдуми Російської Федерації зловтішалась львівською провокацією, готуючи нові «визвольні походи» на патріотичну Західну Україну.

Людям істину потрібно голосно кричати – прямо в обидва вуха, щоб вони щось зрозуміли і запам’ятали. Екcкурсоводам цвинтарів по вул. Зеленій треба розповідати відвідувачам і про цю маловідому братську могилу. Бо не таке вже й давнє явище репресії. Українське суспільство потрохи сповзає в атмосферу всезагального страху і політичного гоніння. Нам знайомі вже арешти, переслідування, заборони. Невинно замучені волають до нас: «Люди, будьте пильними! Все може повторитись». Про це застерігав 93-літній каторжанин
Дмитро Шевчук із Мусорівки Заставнівського району. Це великий патріот-націоналіст, який брав участь в історичному повстанні в’язнів Норильська у червні 1953 року. У свої 93 роки він ще приїхав рейсовим автобусом з Мусорівки у Чернівці, щоб постояти на братській могилі страчених земляків. «Я не можу виступати, – каже Дмитро Шевчук. – Душа болить. За наших правителів, які за 20 років розтринькали здобутки незалежності. За молодих буковинців, яких не болять рани свого краю, свого народу».

Є гарна козацька традиція – культ могили. Де моляться, сповідаються, каються. І серцем відчувають небезпеку. Час нам піднятися, роздивитися та й дати оцінку не тільки минулому, але й сучасному. Ми маємо ще живих «героїв»-керівників, які за два десятиліття перетворили процвітаючу Україну на країну жебраків-заробітчан та знищили без війни і масових репресій понад 12 мільйонів українців.

Оцінити матеріал:
(1 Голосувати)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення