Неділя, 24 вересня 2017p.

Минуле привідкрив церковний літопис (Волошкове, Сокирянський район)

Найперша згадка про церкву в селі Волошковому, що в Сокирянському районі, чи не найдавніша на Буковині, адже датується 1706 роком.

Вона височить над самісіньким берегом Дністра, і, коли лунають її величаві дзвони, їх чути аж у трьох селах, розташованих неподалік, – буковинських Василівцях, подільському Козлові та в молдовській Наславчі. Оглядаючи тутешню чарівну довколишність і цей храм, що сяє своїм високим шпилем у небесній голубизні і далеко видніється з протилежних наддністрянських пагорбів, вагались, щоб тепер хтось відав, де була перша хатина в селі, коли в цих місцях було зведено церковну святиню, де вона раніше знаходилась і яким було її становлення. Та, як виявилось, ми помилялись у своїх думках, бо вже дуже скоро довідались, що з переказів один одному місцеві жителі знають: перші хатини люди спорудили на пагорбі вздовж правого берега Дністра. За відомостями перепису 1772 року, тут було лише 50 дворів, проживало 57 людей, в тому числі один священик. Пізніше, як поселення стало зростати, навпроти осель простих поселян розташовувались будинки місцевих багатіїв і поміщиків. А церков у старому центрі села нібито було дві. Про одну з них, яка була чи не на найбільш видному місці, збереглися навіть деякі документи.
У сільському Будинку культури і народного дозвілля бібліотекар Руслана Василівна Гончар з-поміж інших, так би мовити друкованих реліквій, що лежали на книжкових полицях, показала нам стареньку і добряче потріпану не то книжку, не то папку, на обкладинці якої жеврів невідомо коли наклеєний хвилюючий напис: «Літопис». А далі значилась конкретна назва: «Свято-Покровська церква с. Волошкове Хотинського повіту Кишинівської єпархії».
– Невже такі давні документи збереглися до цього часу? – дивувались, гортаючи перші її сторінки. Та бібліотекарка, ніби відчуваючи ці наші здивування, відразу пояснила: «Це і справді історичні матеріали про сільську святиню, адже в них містяться записи про церковні справи за більш як сотню літ. А дата першої в селі церкви ще давніша – 1706 рік!».
Ознайомившись із рукописною несподіванкою детальніше, з’ясували, що ті документи не що інше, як клірові відомості, оповідь у яких ведеться про церкву фактично з 1812 року, коли сталося приєднання Бессарабських земель до Російської імперії, але вже більш детальніше – з того часу, як у 1829 році була встановлена форма цих відомостей православної церкви. До них, як відомо, повинні були вноситись не лише дані про церковний приход, приміщення церкви, її майно і доходи, наявність шкіл, богоугодних установ, а й історичні свідчення про священно- і церковнослужителів, послужні списки причту. Крім цього, вимагалось відображати кількість населення за віруванням, національністю, соціальним станом, вказувати, якою мовою розмовляють прихожани, які свята і обряди пошановують. А також належало вказувати великих землевласників і поміщиків, які належали до приходу, скільки їх, яка кількість землі належить їм, а яка – селянам.
Як не дивно, але рекомендувалось описувати й ставлення причту до прихожан, вказувати явища чи вчинки, що виходили за рамки звичайних (стихійні явища, захворювання, неврожаї), а також подавати дані про головні заняття і підсобні промисли жителів і землю, капітали, доходи і церковний архів, бібліотеку, вміщувати статистичні дані із метричних книг про кількість народжених, померлих, одружених та інше. Крім цього, треба було занотовувати інформацію про довгожителів, Боже і небесне покровительство…
Клірові відомості, так би мовити, стали справжньою літописною книгою церкви, з якої черпається досить багато інформації про приход, його діяльність, а вже через це можна дізнатися і про поселення та його людей, їхнє життя. Шкода, що у Волошковому вони збереглися тільки за кілька років кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, і те лишень по окремих розділах. Та все ж наша цікавість до написаного була дуже велика, і тому ми ретельно «розшифровували» кожен рукописний рядок.
Найперше кинулась у вічі «Відомість» за 1854 рік, у якій записано, що церква споруджена, як про це казали у бібліотеці, у 1706 році зусиллями прихожан. Будівля була дерев’яною, покрита гонтою, з такою ж при ній дзвіницею.
Престол у ній – один, в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Начинням храм забезпечений посередньо. Причт належав по штату з 1838 року. У ньому був один священик, один дячок і один паламар.
Землі церкві відведено 33 десятини, це рілля і сінокоси. На неї зберігались документи, а також книга межових справ.
Будинки у священно- і церковнослужителів – власні, дерев’яні, на поміщицькій землі. Церква не мала інших будівель, які б належали їй, не було й приписних поселень і церков на дому.
Зазначено також, що приходо-видаткові книги, копії метричних книг і сповідальні розписи з 1825 року зберігались у цілісності. Служба Божа велась російською мовою.
Відомість підписали священик Симеон Федорович Томачинський, дячок Яків Андрійович Драчинський та паламар Олександр Іванович Пащенко.
Далі йшли записи, які в клірових відомостях зробили священик Георгій Арвентієв та псаломщик Андрій (Микола) Байдак. Про історію утворення приходу вони зазначають тільки, що вона тримається у пам’яті людей села. А із відомих тогочасних поміщиків, які підтримували зв’язок із церквою і громадськістю, називають Костянтина Васильовича Євтосьєва. На час складання відомостей він помер, однак увійшов в історію Волошкового як людина, котра зробила багато для церкви. Особливо помітна його допомога була в ремонті храму та виділенні для його потреб землі, за що мав неодноразові відзнаки Святійшого Синоду. Так, у 1877 році він і його дружина Марія Костянтинівна одержали благословення Синоду та встановлені грамоти. Вже пізніше, у 1902 році, йому, колезькому раднику, було дано архіпастирське благословення за пожертвування під зведення церковної будівлі 840 кв. сажнів землі, 400 рублів на матеріали для неї та 35 рублів – у церкву на священикове одягання.
Із збережених записів сьогодні, через більш як 150 літ, дуже важливо відчути тогочасну атмосферу стосунків, що панувала в приході, довідатись про факти і деталі минувшини, що залишила свій слід у селі. Тому нижче подаємо майже дослівний переклад однієї із сторінок давнього рукописного тексту.
«Ступінь старанності прихожан до богослужіння, богомолія та інших благочестивих справ важко визначити, оскільки церква дуже мала і через це вони більше ходять в огорожі, займаються пустими розмовами. До говіння приступають усі, поминки померлих здійснюються два рази на рік, а до справ благочестя прихожани не схиляються.
Про добрі якості їх не можна нічого сказати, оскільки, зважаючи на тривожний останній час (очевидно, малися на увазі народні збурення, що ширились тоді, чи, можливо, російсько-японська війна – прим. автора), вони не зважають на свої вчинки, а тільки звертаються до причту за виконанням невідкладних справ. Кількість населення чоловічої статі – 586 душ, жіночої – 552, за віруванням – всі православні, за національністю – малороси.
Землевласниця, яка належить до сільського приходу, володіє 200 десятинами землі, а селяни мають 400 десятин, і головне їх заняття – хліборобство. Церковна польова земля займає 33 десятини, вона відмежована за розпорядженням уряду в 1844 році. Причт має також частину землі з вотчини землевласників Анни і Олександра Беженуцо, на яку є план і межова книга з часу її передачі упорядним землеміром Павловським.
820 квадратних сажнів займає маєткова земля під церковним будинком, у якому живе священик, та 600 сажнів квадратних – під школою, які подаровані поміщиком К.В.Євтосьєвим.

До цього маєтку примикає через дорогу ще одна ділянка землі у 850 кв. сажнів, якою церква володіє після колишнього священика Томачинського. За духовним заповітом померлого благочинця К.В.Євтосьєва від 7 травня 1900 року, який затверджений 6 лютого 1902 року Кишинівським окружним судом, вона виділена під будівництво нової церкви і будинку для священика. Поблизу церкви пожертвувана нова садиба в розмірі 4 десятин землі, однак поки що причт не користується нею. Тому, як заповідано, капітал передано в державний банк, проценти від якого для причту церкви повинні складати 120 рублів на рік. Однак це умовно. З часом причт буде забезпечений квартирами, побудованими на садибі вказаного вище благочинця. Та поки що доводиться жити надією.
При новій церкві, яка будується, за волею заповідальника К.В.Євтосьєва, повинен бути побудований кам’яний будинок із службами. Однак душеприказчик К.Ф.Казимір побудував чомусь будинок дерев’яний, і служб при ньому ніяких немає. У рапорті від 28 серпня 1908 року про це повідомлено консисторію».
Отже, з вищеописаного стає зрозумілим, що ця сторінка в церковній книзі писалась священиком на початку ХХ сторіччя. Дуже цікаво, які ще факти із життя церкви характерні для неї у той час, що відомо про причт, священнослужителів. Тому читаємо далі літописні сторінки.
Матеріальне становище причту, на думку літописця, було вкрай недостатнє. Вказується, що останнім часом знайшлося чимало проповідників, які кажуть прихожанам, що причту не треба нічого давати, адже він, мовляв, одержує платню від казни і користується землею. Але ж цього не вистачає, а доходи від прихожан досить малі. Священик, який писав ці рядки, навів приклад, що за два останні роки його служіння в приході він брав на облік кожну копійку, яка надходила, і має такі цифри: у 1907 році церкві по приходу поступило 460 рублів, а в 1908-му – 467. Казенної плати одержано 322 рублі і від підцерковної землі – не більше 300. Робочі обходяться дуже дорого, і землю доводиться давати на потім або ж за роботу вони прямо вимагають готівку за 28 десятин орної землі. Решта поля – це кам’янисті ритвини, грунти, що покриті глиною, на яких ростуть кущі, трави і дерева.
Причт має нову освячену церкву (1908), квартирні дерев’яні будівлі. Однак ставлення прихожан до причту, як зазначає цей же священик, бажає бути кращим. Не всі люди дотримуються релігійних свят і обрядів, через щотижневі четвергові базари у Сокирянах нікого не можна найняти на роботу, навіть за дуже велику плату.
Як у попередніх записах, так і в розділі «Причт» сказано, що якихось історичних свідчень про священиків немає, але нерідко на требах (релігійних обрядах – хрестини, вінчання, панахиди тощо) доводилось чути похвалу священно- і церковнослужителям, які були раніше, за їх «уміння проводити роботу, щоб не пити спиртні напої, що діє паралізуючим чином на збільшення цих випадків, і навіть ставить вимогу обходитись без спиртного на требах, не вживати його в оселях прихожан на требах, бо випивки є найбільшою образою або навіть вважаються злочином проти господаря будинку, який вимушений відмовляти у вживанні як хлібного, так і виноградного вина». Вказується також, що із клірових відомостей привертають увагу дані, починаючи із 1840 року. Першим священиком у цьому приході був депутат Андрій Іосифович Дроцинський – 67 років, син дячка, в семінарії не навчався. Він служив тут з 1799 року, і на це була грамота. У 1825 році призначений депутатом, на що також був документ.
Другим священиком у 1848 році став Семен Федорович Томачинський – син паламаря, навчався в семінарії. У 1835 році був призначений паламарем у Димитрівській церкві с.Непоротове, а в 1839 році посвячений у стихарі. Згодом, у 1844-му, переведений в колонію Болбока дячком, через рік – рукоположений в диякони Болбоцької церкви, а в 1848 році посвячений в священики церкви села Волошкового, де служив до 1866 року, а потім деякий час був під судом з відлученням від місця. У кліровій відомості 1870 року священиком записаний О.С.Томачинський.
У 1871 році Томачинський звільнений за штат з правом очолювати приход церкви с.Волошкове до призначення нового священика. Через десять літ, у 1881-му, він за власним бажанням звільнений від керування приходом і жив у власному будинку.
Третім священиком, за кліровою відомістю за 1867 рік, значиться священик Георгій Матвійович Родманський – 38 років, син паламаря, в семінарії не навчався. У 1846 році призначений послушником у Києво-Михайлівський монастир і того ж року посвячений в стихарі. Згодом був прийнятий в Херсонську єпархію і призначений дячком у Ново-Слобідську Георгіївську церкву. Відтак був переведений в Одеську лікарняну церкву, згодом рукоположений в диякони містечка Яришівка. Ще пізніше він служив у Кишинівській єпархії дияконом в колонії Тороклія, потім переведений причетником у Георгіївську церкву Кишинева, а з 1867 року служив у церкві с. Волошкове. Скільки літ він тут перебував, не відомо, адже у клірових відомостях за 1868 і 1869 роки значиться, що за приходом доглядав священик сусіднього села Наславча Семен Надієн.
Залишились історичні записи й про інших священиків села. Це, зокрема, про Федора Федоровича Фалурського, який народився в селі Бузовиця, навчався при Гербовецькому монастирі, а відтак був причетником Кишинівського кафедрального собору, співав у архієрейському хорі, став дияконом і потім священиком, яким служив при багатьох церквах, в тому числі й у с. Волошкове в 1883 році, а також про Іоанна Андрійовича Очинського, який служив у церкві в 1890 році, та Іосипа Споллова, котрий був священиком у сусідньому селі Бирнове і з 1893 до 1895 року опікувався храмом у Волошковому.
Багато теплих слів сказано про Іоанна Кириловича Яковенка, з приходом якого в 1891 році церква одержала самостійного священика. При ньому зусиллями усіх за побажанням вже згадуваного поміщика Євтосьєва побудована церковна школа, при якій отець Яковенко був завідуючим і законовчителем, за що неодноразово мав подяки. У 1902 році, наприклад, йому та його дружині Вірі Георгіївні Яковенко було оголошено схвалення єпархіального начальства за пожертви на церкву та священикове одягання.
Крім уже названих, із 1907 року тут віддавався служінню Богу Георгій Іоаннович Арвентієв – син заштатного псаломщика с. Шолкот Сорокського повіту, йому було 43 роки, закінчив навчальні курси Кишинівської духовної семінарії, у 1888 році став священиком. Служив у церквах сіл Болбока, Риблениця. Мав відзнаки єпархіального начальства та нагороджений набедреником за відмінну службу і старанне виконання службових обов’язків. Він був завідуючим і законовчителем при місцевій церковній школі.
За більш як столітній період існування церкви у залишеному «Літописі» зроблено записи не тільки про багатьох священиків, але й церковнослужителів. Серед них – псаломщик Яків Андрійович Дроцинський (1814) – син священика, заштатний паламар, паламар і староста Іоанн Федорович Равловський (1825), паламарі Олександр Іоаннович Пищенко (1843), Аріон Євстратійович Летоцький (1847), заштатний причетник Василь Іоаннович Данілов (1881), псаломщик Семен Васильович Слівінський (1884), якого на цьому посту замінив Аріан Лотоцький, котрий працював до 1903 року. З цього часу і до 1904 року псаломщиком був Віктор Васильович Біховський, який згодом пішов на військову службу, і його місце зайняв Манолій Васильович Арон. У 1907 році при церкві був один священик і один псаломщик – Георгій Арвентієв і Микола Байдак.
В описуваний час, як видно з розповідей, особливо старих людей у селі не було, тому священик, який прийняв приход у 1907 році, зізнався в «Літописі», що не може розповісти про якісь незвичайні події чи природні явища або смуту. Однак від царанина Федора Кушніра йому стало відомо, що колись дуже давно в селі лютувала якась повальна хвороба і люди звертались до свого приходського священика здійснити громадське моління з проханням Божого помилування і спасіння. На 22 день липня після цього хвороба відступила. Тому у цей день вони вирішили в себе святкувати пам’ять про Святу Мироносицю.
А від прихожанки Агафії Довгань, яка була доволі старою, довелось чути, що в її дитинстві в селі був великий голод. У той час привозили кукурудзу в діжках і продавали – тільки не більше одного пуду по 5 чи 10 фунтів (1 фунт – трохи більше 450 грамів). Вартість такої крихти харчу складала 2 рублі і 40 копійок. Хто доставляв хліб і звідки, вона не знала.
Водночас священик повідав, що врожай 1907 і 1908 років у селі був полинової гіркоти, причому як на хліб, так і на корми для худоби, що були дорожчими від хліба. Одна копиця соломи коштувала нерідко 5 рублів, і її не можна було знайти.
Щодо церковного архіву і бібліотеки в записах сказано, що вони зберігалися в повному порядку і цілісності. Зокрема, метричні книги були з 1801 року по даний час (мабуть, мається на увазі до 1908 року), а опис зроблено вже в пізніший період; сповідальні розписи – з 1824-го, приходо-видаткові відомості – з 1809-го, шлюбні записи – з 1833-го.
У першій частині метрики за 1801 рік про рід священика є тільки один акт з таким текстом: «Народилась від православних батьків села Волошкове священика Андрія Дроцинського і дружини його Катерини їхня дочка Парасковія, яку молитвенно хрестив і миропомазав священик Дроцинський у листопаді, 14 дня».
У другій частині метрики про одружених перший запис зроблено аж у 1808 році. У ньому сказано: «20 травня обвінчано вдруге жителя села Дилякон Отома Корпача, після смерті його дружини Марії, з жителькою Волошкового, коли помер її чоловік Михайло. Вони мали вік відповідно 35 і 23 роки».
І в третій частині про померлих у тому ж таки 1808 році записано наступне: «Помер Іоанн Ніколаєвич, син бурлаки села Волошкове, який сповідався і причащався святим таїнством. Від роду йому було 54 роки, помер від хвороби. Священик Андрій Дроцинський».
Залишилась історія церкви і села також у статистичних відомостях, які дійшли до нас з минулого. Написане свідчить, що за неповне сторіччя (з 1812 до 1908 рр.) населення Волошкового збільшилось тільки у два рази. Середня народжуваність за останнє десятиріччя цього ж періоду складає трохи більше 54 душ, число шлюбів – 10, а померлих – 32.
Зростання населення в прихді добре видно із сповідальних відомостей, тому поглянемо на цифри, що містить таблиця, складена за ними, починаючи з 1824 року (Див. Таблиця 1).

Точні дані про кількість народжених, а також тих, хто взяв шлюб, та померлих містять метричні книги (Див. Таблиця 2).


Деякі цифри залишились і по доходах церкви. Вони, як уже було сказано раніше, досить малі. Згруповані суми по десятиліттях за цей самий період і складають у середньому 54-67 рублів. Найбільш прибутковими були тільки 1900-1908 роки, коли церква одержала від прихожан коштів 135 рублів.
Останні записи в літописній оповіді церкви зроблено у 1908 році. З них, а також із інших джерел довідуємось, що саме цього року в селі побудована нова кам’яна церква, що названа Свято-Покровською. Кошти на неї дав землевласник Костянтин Євтосьєв, який виділив 19 тис. рублів, та прихожани. Крім цього, як відомо, він фінансував спорудження будинку для священика та церковноприходської школи, будівництво якої було завершено в 1906 році. Завідуючим її і законовчителем з 1907 року був місцевий священик Г.Арвентієв. Хоч дітей шкільного віку в селі було 152, та навчалось менше третини – 42, серед яких 37 хлопчиків і 5 дівчаток. Вже пізніше, у 1916-му, цю школу, мабуть, останнім закінчив Захарій Кіндратович Микитюк, який залишив для нащадків про це свій спогад.
Приход на час освячення нової церкви налічував 380 господарів-українців. Священиком був Петро Гайсан, 1896 року народження, а старостою – Олександр Шимановський, 1891 року народження.
Варто додати, що нинішня Божа святиня у Волошковому будувалась ще за життя К.В.Євтосьєва, тому за заслуги перед церквою і значну допомогу їй упродовж багатьох років після смерті з дозволу Кишинівської єпархії у 1902 році його прах було перенесено із цвинтаря на територію церкви, де знаходиться і нині. На могильній плиті вказано, що він пішов із життя у 84 роки 1 листопада 1901 року і викарбувано слова: «Мир праху твоєму».
Як і суспільство, церква у різні часи зазнавала різних змін. У радянський період її було закрито, з неї зняли дзвони. Зникли й деякі ікони та частина матеріалів з «Літопису» церкви. Люди зі смутком переживали наругу над храмом, вимагали відновлення роботи церкви. І це сталося із здобуттям Україною своєї назалежності в 1991 році.
Церква, що зорить своїми куполами високо у небо, знову озвалася дзвонами. Далеко чути їх величальну і скорботну мелодію.
Сільські жителі поспішають до Храму, щоб помолитися, попросити заступництва і благословення. Службу Божу тут веде отець Василь Михайлович Іванін.
Оцінити матеріал:
(6 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Галицька верстка

Нові блоги

Опитування

Чи довіряєте ви Уряду Гройсмана?
Так, довіряю - 13%
Ні, не довіряю - 87%
Всього голосів: 54

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення