Субота, 24 серпня 2019p.

Вашковецькій бабусі – 104

 Коли готував книгу про рідне село Вашківці, що на Сокирянщині, односельці радили обов’язково зустрітися й поговорити з бабусею всього села Ганною Федорівною Кучурко, котрій тоді було славних 100 літ. Зробив це з великою цікавістю і хвилюванням, адже з такою людиною побачитись – все одно, що з краплинкою історії зустрітись. А тут ще й побесідувати випадає нагода!


 Ступив на подвір’я, що палахкотіло квітами та радувало зеленим моріжком травички, і в грудях серце застугоніло якось частіше. Хтось із хати помітив у мене на плечі фотоапарат і відразу здогадався, до кого йду, бо ще в сінях почув слова: «Мамко, це до Вас, мабуть, кореспондент із газети. А за якусь мить чоловік, який сидів на лаві, уточнив: «Та це ж наш земляк».


 Вітаюся із жінкою-довгожителькою та цілую її руку. Вона аж засяяла на обличчі. Хотіла, було, щоб я сідав поближче до неї, бо зір дуже слабенький та й слух далеко не той, що раніше був. А потім запитала: «А може, на вулиці будемо бесідувати?»


 Родичі взяли стареньку попід руки, і ми всі вийшли на подвір’я. Бабусі хоч і важко далася ця коротенька мандрівка, але була в радість, оскільки і повітрям свіжим подихала, і в спогади минулого охоче поринула.


 Казала, що добру пам’ять мала ще в молоді літа, коли можна було б сісти за парту, щоб здобувати бодай початкову освіту, але на це не давала часу робота та наймитування в багатіїв. Мусила дізнаватися про ту просту і так потрібну шкільну науку від своїх ровесників і дітей, молодших від неї. Ще й зараз щемить серце, як згадає, що, замість дороги до школи, яка була в самому центрі села, а отже, й не так далеко від дому, мусила обирати стежку на панську ферму, котра знаходилась у полі на Федорівці, за три чи навіть п’ять кілометрів від дому. У свої тринадцять літ доглядала поросят, поралася біля іншої худоби. Малолітньою навчилася волів у гарабу запрягати, і, як їхала тим візком через село, люди думали, що волами ніхто не управляє, бо дівчинки зовсім не видно було з кошика візка. Вже потім дехто в здогадці казав: «Це, видиш, Кочуркова дитина за їздового править».


 Так і подорослішала вона за тим недитячим заняттям, оскільки не просто «каталася», а до всякої селянської праці звикала. Бувало, і за плугом ходила, і косою, як чоловіки, вимахувала, і буряки на візок вантажила, а то й мішки деколи двиганила. Разом з дорослими пеклася на сонці, як у пана ріпак наймалася збирати.


– Дуже їсти хотілося тоді, – каже бабуся. – Але панські харчі були з трєвки, в які наливали пісний борщ, вкидали куски мамалиги, і ми, селяни, їли з неї всі разом.

Дерев’яні ложки належало приносити із собою з дому. А вони не в кожного були. В таких випадках Ганя ставала, як мовиться, паличкою-виручалочкою. В неї завжди були про запас одна чи дві ложки – дідусь Митрофан їх давав. Він був майстровою людиною в селі, стругав із липи, а то й з твердішого дерева різні черпаки, круги під мамалигу, а ложки робив просто завиграшки. Внучці дарував їх як сувеніри. А вона ровесників своїх виручала.


 До школи навідалася вже за радянських часів, аж у 1969, коли внук Анатолій Кочурко в ній навчався, а їй було майже 60. Хто бачив жінку в той час у коридорах, дивувався у здогадці: «Невже Ганна Федорова за науку на старості вирішила взятися?» Та вона про свою грамотність не думала, переживала за внука. Зайшла тоді в клас, а там вчителька Світлана Петрівна Федоряк сидить, пише щось у журналі, а діти над підручниками схилилися, домашнє завдання готують. Не стрималася старенька мати, якийсь необдуманий гнів охопив її. Тож випалила спересердя: «Скільки ж то цих дітей у школі тримати можна? Вдома роботи непочатий край, а в мене лиш одні руки!»

– Не хвилюйтеся, бабусю, ми вже закінчуємо робити уроки, – спокійно пояснила вчителька. – Зараз усі разом ідемо додому.


 Жінка, яка була в літах, трохи охолола і вже спокійніше стала розпитувати про навчання внука та дізнаватися, що треба робити, аби він встигав і в школі, і вдома.


 Тепер, майже через 50 літ після того прикрого випадку, бабуся каже, що, мабуть, не треба було так розмовляти із вчителькою: вона ж заради допомоги дітям у школі на додаткове заняття залишилася. Відтак переводить погляд на родичів, які сидять за столом, та й каже: «Он він, мій Анатолій, за якого я в школу ходила. Виріс, в армії на флоті служив, а як одружився, господарювати гарно став. Має професію токаря, вона й виручає його. Уже й онуків своїх зростив, а в мене правнуки з’явилися».


 Бабусин син Василь Никифорович Кочурко додає, що не тільки правнуки у Ганни Федорівни є, а й прапраправнуки. Почали згадувати їх не лише у Вашківцях, а й у Бричанах, Дрокії, що в Молдові, і навіть в Італії, то всіх разом дітей нарахували 16. Бабка почула це та й перепитує, чи, мовляв, нікого не забули. Син жартома відповів, що усіх «на олівець» взяли.


 За професією Василь Никифорович – будівельник. Працював у будівельній бригаді колгоспу. Його теслярська і всяка інша майстрова робота й тепер помітна в селі – будинки, виробничі приміщення. А скільки роботи зробив своїми вмілими руками на фермі, де виросло ціле тваринницьке містечко! Вдома теж усе вибудував, посправляв і тримає в охайному стані.


 Задоволена Ганна Федорівна й невісткою Вірою, яка трудилася в рільничій бригаді колишнього місцевого колгоспу. Зараз вона і чоловік на пенсії, тож особливо доглядають за бабусею. Часто приходять у гості внуки і правнуки, спішать про все розпитати в старенької. І вона охоче бесідує з ними, бо багато пережила й досі пам’ятає, як усе відбувалося.


 Якось, гріючись на лежанці, яку змайстрував син, пригадала про своє вінчання в церкві. Було це далекого 1927 року. На Великодні свята прийшла вона із своєю подругою на майдан (в селі казали «пляцок») до колисок, що тоді стояли біля Козанакового мосту. Вже давно подобався їй один парубок, якого звали Кифір. Коли він підійшов до неї біля колисок, за давнім сільським звичаєм дала йому під час цього народного святкування дві галунки-крашанки – і він дотемна забавляв її та подругу на колисках. А ввечері, як і годиться в такому випадку, зайшов до хати і за столом сказав батькам про свій намір одружитися з Ганнусею. Кифір був із незаможних, з 13 літ зростав без батька. А Ганні батьки вже, було, приготували як посаг 3,5 гектари поля. Потім благословили дітей на одруження і вирішили, що тоді ж таки вони й обвінчаються.


 У церкві горіли вінчальні свічки, були присутні батьки. Перед святими образами давали клятву на вірність, читали молитву. Запам’яталися їй слова батюшки: «Дорогою праведною ідіть, і нехай вас Бог благословляє».


 Після церкви, як і до неї, через усе село пішки верталися додому. Переливав дорогу молодим той самий дідусь Митрофан. Весілля було невеличким, скромним, як і в багатьох інших бідняцьких родинах. Співали, танцювали, а на завтра молодят вже чекало поле. Робота не давала спочинку, але жили в злагоді і без нарікань на труднощі. Виростили трьох синів, одного з них, Володимира, на жаль, спіткав нещасний випадок…


 Багато тривожних спогадів у прабабусі про час окупації краю румунськими загарбниками. Коли вони тут «хазяйнували», люди тільки знущання відчували, а в хаті зусібіч злидні проглядали. Чужинці били нагайками за будь-яку дрібницю, а не те, що за проступок. Ну а румунську мову вимагали знати малого й старого. Як уже відчували своє вигнання із села, порозвішували на плотах телефонні апарати і сигналізували кудись про все, що відбувалося в селі. Але ж та перелякана настороженість чужинцям не допомогла.


 Пам’ятає пані Ганна, як у 1944, коли наступали радянські війська, окупанти загодя стали «драпати» із села. Та десь під Липканами їх перехопили наші війська і повернули назад у Вашківці. Закрили в цегельному приміщенні бані і тримали там впроголодь. Місцеві жителі пожаліли полонених. Одна жінка принесла з дому відро картоплі і квашеної капусти та стала просити в начальника охорони дозволу, щоб передати ті харчі голодним. Військовий начальник подивився на жінку та й каже: «Вони Ваших чоловіків убивають на фронті, а Ви їм їсти приносите».


 Врешті, вдалося-таки передати продукти полоненим. Вони тремтячими руками брали ту їжу, і дехто вже нашою, вкраїнською, мовою казав: «Спасибі».


 Маючи поле та будучи беручкою до праці, Ганна Кочурко думала, що житиме безбідно – матиме хліб і до хліба. Та, як землю примусово колективізували, а в 1947 р. настав голод, довелося збирати канавами лободу, діставати десь зіпрілого жому та робити млинці, якими й рятувались, щоб не пропасти. З невідомих причин був репресований її чоловік. Тільки згодом, як з’ясували, що й до чого, його реабілітували. Все це пережила, витерпіла старенька, а коли слухає радіо, час від часу запитує в когось із присутніх в хаті, а що це вони не можуть поділити десь там у Києві, за що сперечаються…


 Прапрапрабабуся – очевидець багатьох минулих подій. Вона пам’ятає створення першого колгоспу в селі, але про нього говорить мало, мовляв, бідним він був, а люди якось лякливо ставились до всього нового. А от пізніше, коли колгоспом «Маяк» керував Анатолій Дроздов, справи були зовсім інші. Люди дружно працювали в полі і на фермі, ремонтували старі хати, будували нові. В той час можна було чути, як в одному чи в іншому кутку села виграє гармошка, веселий галас людей – то вашківчани клакою (таким народним загалом) робили у когось лампачі або мастили глиною новозбудовану хату. Після роботи сідали їсти прямо на землю, розстеляли домоткані веретки і виставляли на них не тільки гарячий борщ, а й смачну запіканку та улюблені всіма голубці. Була, звичайно, й чарчина, а після неї – пісня, танці. Та всі знали міру, бо на завтра треба було йти на роботу в колгосп.


 Тепер вже мало хто скаже, де в селі розміщувалася сільрада, в якому місці знаходився перший сільмаг чи заготівельний пункт. А бабуся, яка зараз найстарша, мабуть, на Буковині, це пам’ятає. Вона з цікавістю пригадує, як у долині, що тягнеться ярком майже через усе село, працював паровий млин. Біля нього, каже, завжди було багато візків, завантажених мішками. Коли вже з обіду везли мливо додому, запах хліба далеко розносився селом, його було чути й у них на подвір’ї. Запам’ятала, що після того вдома на столі частіше стали з’являтися запашні буханці, а нерідко й паляниці були. (Закінчення в № 32)

Оцінити матеріал:
(2 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення