Четвер, 29 червня 2017p.

Буковинські "клошари", Або люди, про яких забули

На жаль, вже звичним останніми роками у великих і малих містах України, не виключаючи столиці, стало споглядання людей, які порпаються у сміттєвих баках у пошуках їжі або ж чогось такого, що можна продати і заробити бодай якусь копійчину.

Переважно це чоловіки старшого віку, рідше жінки, але зустрічаються і зовсім молоді люди. Якщо раніше перехожі від них сахалися, то сьогодні зазвичай проходять повз, не звертаючи уваги, та й вони в свою чергу не особливо роздивляються у різні боки.

Російською «бомжі» або «бичі», українською «безхатченки», вони такі ж громадяни країни, як і решта. Хтось свідомо, за прикладом французьких «клошарів» Віктора Гюго, обрав такий спосіб вільного і необтяжливого способу життя в суспільстві, до мінімуму, заради особистої свободи, звівши свої життєві потреби. А комусь просто не посміхнулася доля, вибивши з обжитого місця, куди їм вже не вдається повернутися. Таких людей, за офіційною статистикою, нині в Україні понад 100 тисяч. Савик Шустер у своїй програмі нещодавно назвав іншу цифру - 800 тисяч.

Кожен пережитий день для них, особливо нинішньої зими, як свято, бо можна елементарно замерзнути в такі люті морози, що доволі часто і трапляється.

Безумовно, держава не залишає їх насамоті. Існують певні структури, які намагаються поліпшити їхнє життя. У кожного з них, незважаючи на часто затрапезний вигляд одягу і помутнілі від надмірного вживання алкоголю очі, присутня власна історія життя, часто сповнена шекспірівського розмаїття почуттів і переживань. Не моралізуючи, а співчуваючи, наводимо дві реальні, зі справжніми прізвищами, розповіді безхатченків, з якими поспілкувалися на чернівецьких вулицях біля альтфатерів.

Володимир 

Високого бороданя у вицвілій від часу одежині помітно здалеку. Він невтомно перебирає щось палицею у смітнику, намагаючись знайти щось їстівне. Нарешті витягує кілька шматків зачерствілого хліба і кладе у білу торбинку, яку щойно звільнив від сміття. Бомж назвався Володимиром Головаком, який приїхав на Буковину з Вінницької області, попередньо побувавши у багатьох інших регіонах країни.

Незважаючи на рясну сивину, що вкриває його голову, і довгу бороду, зблизька виглядає досить моложаво. Спілкується охоче, відзнаючи, що порівняно з іншими містами, у Чернівцях люди набагато привітніші до таких, як він, не зобижають та й подають значно більше.
- Життя склалося, - зітхає Володимир, - на жаль, не так, як мріяв. Розпочиналося гладенько: здобув вищу освіту, започаткував власний бізнес, одружився, а сьогодні залишилися про ті часи лише згадки. Жорстокі закони сучасного бізнесу опанувати не зміг, тому почав шукати нові шляхи заробітку. Народився син, і хотілося перед дружиною виглядати не гірше за інших, більш підприємливих. Маючи фахову економічну освіту, подався у пошуках бодай робітничої праці в закордонні світи. Важкою працею заробив гроші, побудували власне житло. Нібито прийшов певний достаток, мав гарну роботу. Але ж не дарма кажуть, що життя поділяється на світлі і темні смуги. Захворів і помер син, та щось тріснуло у взаєминах із дружиною. Вона замкнулася у собі, а я почав «по-чорному» пити. Закінчилося це втратою роботи і розлученням. Будинок залишився дружині, а мене виштовхнули на вулицю. Бомжую досить давно. Проїхав майже всю Україну. Не раз били, бувало, що ночі проводив у відділках міліції при вокзалах, щоправда, на ранок годували і відпускали. Іноді накриває такий відчай, що хоч вовком вий. Хотів би повернутися додому, але не можу себе пересилити, бо соромно буде від людей. Тоді поплачу трохи, та й легше стане. Але не завжди сльози допомагають. Найбільш боляче, коли настають Різдво чи Великдень.

Боляче споглядати у вікна, як родини їдять смачну святу вечерю чи паску розрізають, а ти ковтаєш слину і клянеш свою гірку долю.

Василь 

У іншому районі міста також біля альтфатера познайомилися ще з одним безхатченком - Василем Гончаруком, жителем одного з сіл Буковини, який бомжує понад 5 років. Міцно тримаючи у немолодих руках полатаний рюкзак, він тихо, неквапливо повідує свою життєву історію:
«Народився у бідній селянській родині. Вже змалку працював на полі і присадибній ділянці. Доки перебував у лавах Радянської Армії, помер батько. Тому довелося впрягатися у господарство разом із матір'ю. Складалося все ніби непогано. До зароблених позичив ще грошей, купив коня з возом. Почав, як і багато інших сільчан, фірманити. Зустрів файну дівчину, покохалися, побралися, народили двох синів. Обом побудували окремі будинки, оженили, діждалися онуків. Несподівано лікарі виявили в мене сухоти. Коли повернувся з облтубдиспансеру, дружина мовчки показала пальцем на хлів, де мені тепер треба було жити. Почалися проблеми з харчами, підвал від мене замикали, а ключ ховали. Відсторонилися від мене і діти, не підпускаючи онуків. До родинного столу у свята не запрошували. Озлобився на всіх і, незважаючи на хворобу, люто запив. Так і опинився на вулиці. Мешкаючи у Чернівцях, виживаю, як і інші безхатченки, порпаючись у смітті. Нещодавно в колі таких саме, як і я, відсвяткував свій 67-й день народження: уночі в парку зібралися друзі по нещастю, кожен приніс до мого "святкового" столу те, що вдень віднайшов у місцевих альтфатерах. Посиділи, погомоніли, пригадали кожен своє минуле. Трошки поспівали, навіть поплакали, але від витівок долі не втечеш. Моя рідня знає, що я виживаю в обласному центрі. Доволі часто бачу старшого сина, але він лише скоса гляне на мене і йде далі. А ти, старий, який у свій час виростив його і ввів у доросле життя, виживай як знаєш», - завершив свою сумну розповідь Василь.

Доля - бомж

Отакі вони, історії чернівецьких «клошарів». Можливо, є серед них і інші, в розповідях яких більше романтизму, аніж трагізму. Звісно ж, у кожного своя крива долі. Але, як би там не було, кожен із нас, якщо не в змозі хоч чимось допомогти вигнанцям суспільства, повинен не забувати, що вони живуть поруч і є частинкою нашого суспільства. Як і більшість населення, намагаються вони виживати у вирах жорстокого сьогодення. А коли настає час, покидають цей світ - як і решта. Ховають їх на спеціально виділеному секторі міського цвинтаря. Міська влада надає безкоштовно труни для поховання. Закопують їх, навіть не згадавши ім'я. Тим, кому пощастить, на могилі встановлюють стовпчик з табличкою, де вказують прізвище і дату смерті. Іншим таланить менше: на табличці - лише номер акта про смерть. Погнилі дерев'яні стовпи з чорною табличкою, на якій білою фарбою написано «невідомий», з часом падають, потім їх прибирають і з часом на тому місці знову ховають таких саме - безхатченків, без роду без племені... Нікому за ними плакати, нікому їх помянути, помолившись на могилі. Знайти їх поховання буває непросто. Хоча, трапляється, що приходять рідні померлого, проте... Зарослі бур'янами, ці могили очікують, коли їх впорядкують.

Лютої зими іноді знаходять бездиханні, обгризені псами тіла бомжів у підвалах будинків, на тролейбусних зупинках чи під деревами міських парків та навіть на лавках, котрі стають для бездомних і оселею, і ліжком.

«Коли знаходять тіла безхатченків, нам телефонують з міліції, і ми допомагаємо в ідентифікації померлого, - каже соціальний працівник ОТ «Народна допомога» Ю.Муляр. - Більшість безхатченків зареєстрована у центрі ресоціалізації Чернівців, тому опізнати померлого неважко. Бувають випадки, коли знаходять тіла уже у стані розкладу, тому над їхньою ідентифікацією доводиться працювати більше».

Тим часом безхатченко Степан розповідає, що торік помер його товариш Віктор, який хворів на туберкульоз: «Трапилося це навесні. Постійного місця проживання ми не мали, от і спали де доведеться. Оскільки була весна і надворі потепліло, вирішили ночувати у парку під ялинками, - каже чоловік. - В ту ніч пішов дощ, і ми промокли, сховатися не було де. На ранок Віктор помер. Коли він перестав дихати, я пішов попросив першого кого зустрів, зателефонувати до «швидкої». Але приїхала міліція і забрали тіло, мабуть, до моргу. З іншими бездомними пішли жебракувати, щоб назбирати трохи грошей бодай на вінок та віднести на могилу. З того часу померло ще кілька з наших, інколи навідуємось до могил, попередньо збираємо кошти на вінки та свічки».

Інші безхатченки кажуть, що бояться померти на вулиці. Тим паче від холоду чи голоду. Але не усі бездомні переймаються смертю. Наприклад, безхатченко Василь розповів, що для нього головне - прожити у цьому світі, а після смерті байдуже, що буде з тілом.

"Неподалік від сектору, котрий виділили для поховання бездомних, похований один з моїх родичів. Приходжу туди часто, доглядаю за могилою,- каже чернівчанка Олена Ільків. - Могили бомжів заросли бур'янами, за ними нікому доглядати, страшно дивитися. Мабуть, на упорядкування могил бездомних не виділяють коштів. Тож про них просто забули".

Однак безхатченки можуть повернутися в соціум. Їм треба лише повірити в це, а нам, тим хто є повноправним членом суспільства, простягнути їм руку. Але не зі змятою гривнею, а з реальною допомогою.

Стаття підготовлена зв допомоги Дмитра Луканюка.
Оцінити матеріал:
(1 Голосувати)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Галицька верстка

Нові блоги

Опитування

Чи довіряєте ви Президенту Порошенко?
Так, довіряю - 16.4%
Ні, не довіряю - 83.6%
Всього голосів: 73

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення