П'ятниця, 20 січня 2017p.

Муза з автоматом за плечима

Муза з автоматом за плечима
П’ятнадцятого лютого 1989 року, у день Стрітення Господнього, останній підрозділ 40-ї армії СРСР залишив Афганістан. Радянські війська на території чужої країни перебували дев’ять років, один місяць та дев’ятнадцять днів – від 1979 р. до 1989 р.

Цього дня щороку лунають слова вдячності солдатам і офіцерам-учасникам Афганської війни за проявлені мужність і героїзм.
Водночас не можна погоджуватися з висловом: коли стріляють гармати – музи мовчать. Музи не мовчали. Артистичні бригади зі всіх республік колишнього Радянського Союзу виступали в найвіддаленіших військових гарнізонах.
У числі артистів, відряджених до Афганістану, були й митці Чернівецької обласної філармонії, серед яких була й легендарна «Смерічка». Про неспокійний афганський травень 1987 року, мало відомий шанувальникам творчості ВІА, розповідає Василь Кошман, заслужений діяч мистецтв України, який працював у той час на посаді заступника директора Чернівецької філармонії. Далі – його розповідь.
Афган очима митця 

Так сталося, що в Кабул ми прилетіли 9 травня й уже ввечері ансамбль давав концерт в одній із військових частин, розташованих у столиці. Програма складалася з народних і сучасних естрадних українських пісень.
Була в нас певна насторога, чи всі слухачі зрозуміють зміст виконуваних Назарієм Яремчуком пісень. Проте в частинах, де ми виступали (ансамбль дав за місяць в Афганістані 20 концертів), не менше 80% особового складу були хлопці з України. Так що побоювання були марними. Солдати й офіцери не тільки оплесками зустрічали кожну пісню, а й часто підспівували й самі замовляли їх, будучи добре обізнаними із творчістю «Смерічки» й Назарія Яремчука.
З першого дня «гастролей» відчули, що приїхали на війну. Нашу групу одразу відвезли на полігон і протягом трьох днів ми опановували вогнепальну зброю. Річ у тім, що були випадки, коли душмани нападали на автоколони з артистичними бригадами. Тоді митцям доводилося брати до рук зброю. Тож були готовими до всього, і зброя була з нами в Афганістані.
Крім автоматів Калашникова, у нас були й парашути. Більшість виступів ансамблю відбувалась у віддалених гарнізонах, дістатись туди можна було лише літаком. Одного разу перед самим Байрамом наш літак був підбитий із землі, і ми вже чекали команду стрибати, але вправний пілот таки посадив літак.
На війні страшно. Не один раз, відлітаючи після виступу із чергового гарнізону, доводилося завантажувати в літак труни з тілами загиблих солдатів та офіцерів.

Назарій

Назарій Яремчук за весь час «афганських гастролей» гідно утримував роль лідера. Яким він був у тодішньому Радянському Союзі – твердим у дусі захисту українства у всіх його проявах (від формування репертуару до використання національних фольклорних мотивів у більшості своїх пісень), гордим за себе як українця. Завжди підтягнутий, елегантний, миттєво встигав переодягнути військову форму на концертний костюм. Він щедро ніс людям щастя спілкування з рідною землею, незважаючи на сорокаградусну спеку. Майже на всіх концертах до нього підходили солдати й, обтираючи піт із його чола, мастили ним своє, говорячи при цьому: «Це наш піт – український».
Не всі співаки витримували умови перебування в Афганістані – зривали голос, а голос Назарія за весь час гастролей звучав, на диво, виразно.


«Якщо на долі не записано, то проскочимо» 

На переїзді з Баграма до Чирикара, в зв’язку з особливо небезпечним маршрутом, наш БТР і машину з апаратурою прикривали панцирники, а нам було рекомендовано сховатись за броню. Але весь маршрут до Чирикара Назарій, а за ним і всі ми провели на броні. Назарій ще й підбадьорював нас: «Не треба боятися. Якщо на долі не записано, то проскочимо». І доїхали, хоча були випадки, що на цьому маршруті машини підривались на фугасах і обстрілювали із засідок душмани.
Дуже тяжко було виступати в шпиталях. Останній концерт проходив у Кабульському шпиталі просто неба: з палат вийшли поранені, які вже могли підвестися з ліжок. Безногі, безрукі, з перев’язаними очима хлопці жваво реагували на пісні з далекої Батьківщини, і Назарій безвідмовно виконував усі, що просили. Уже після закінчення концерту до стомленого співака підійшов начальник шпиталю й сказав, що спів Назарія хоче послухати обгорілий хлопець, котрий лежав у окремій палаті. Співак без зайвих слів підвівся й лише попросив соліста ансамблю Володимира Морозова взяти акустичну гітару. Солдат був весь перебинтований, лише очі дивилися з невимовними тугою й болем. Родом він був із Коломийського району Івано-Франківської області, майже земляк Назарія. Схилившись над ним, Назарій запитав, що боєць хоче почути, і ледь розібрав відповідь: «Гай, зелений гай». Співак крізь сльози співав пісню, присвятивши її всім, хто віддавав свої життя в далекому Афгані…А вдома чекали рідні.

P.S. Відтоді минуло не одне десятиліття. За неповні десять років війни в Афганістані побувало 150 тисяч вихідців з України, 3290 з них загинули, а 62 – досі вважаються зниклими безвісти. Остаточну оцінку політикам ще винесе історія й людська пам’ять. А сьогодні просто згадаємо наших хлопців, які захищали Батьківщину на дальніх афганських рубежах, а також тих, хто підтримував їхній бойовий дух. Вічна слава й наша пам’ять – загиблим. Живим – мирного неба над головою й благополуччя.
Оцінити матеріал:
(1 Голосувати)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Нові блоги

Опитування

Які місцеві новини кращі?
Новини Міста Чернівецький промінь - 22.4%
Теми Дня ТВА - 20.2%
Чернівецький репортер ТРК Чернівці - 16.7%
Новини ТРК Буковина - 16.2%
Місцевий Час 5 канал - 24.6%
Всього голосів: 228

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення

лучшие потолки descor